Розділ вісімнадцятий, у якому Марійка зустрічається з Мефістофелем

«Ну і нема чого їй так страждати! – сказав раптом хтось затинаючись. І Марійка нервово смикнула головою, бо цей голос усередині неї був її власним, незнайомим і капосним голосом. – Нехай напише мене, і все буде о’кей!»

– Ви чуєте мене, Михайле Олександровичу?

Проте відповіддю красномовній жертві власного благородства було лише тяжке й натужне мовчання. І не втримавшись, Марійка злегка прочинила двері й заглянула в щілинку.

Дама, яка стояла до неї затягнутою в корсет спиною, під якою здіймався той самий спокусливо-шовковий турнюр, була аніскілечки не схожа на Катю – значно повніша й нижча на зріст, зі світлим солом’яним волоссям.

Її голова в чарівному капелюшку була гордо випрямлена, тоді як обличчя грішника, що «забажав дружину ближнього свого», який стояв перед своєю наставницею на істинний шлях, було опущеним і розтерзаним.

Він вагався так виразно й тяжко, що, здавалося, його білявий обрис, зі страдницькими вустами, тонким, гордим і трагічним носом, божевільними очима під світлими дугами брів, розпався на безліч фрагментів, які пристрасно борються між собою. Його обличчя стало схожим на його майбутні картини, написані шаленими, мозаїчними мазками. І Марійка раптом зрозуміла: Врубель не хоче відмовлятися від неї! І всередині стало тепло, приємно і страшно.

Марійці хотілося стати Марією!

«Але тоді, – пристрасно зашипіла на Марійку Марійка-історик, – ти зміниш історію. Так не можна!»

«Ну і що? Ну і що? Яка різниця?» – засперечалася з нею нова – капосна та вперта Марійка.

– Якщо ви зробите те, про що я прошу, я дозволю вам писати мені з Венеції, – м’яко сказала іконописцеві дама. – Я сама поясню все Адріану Вікторовичу. Обіцяю.

І, мабуть, цей поворот вирішив справу. Художник утомлено кивнув. А Марійка розчаровано відірвалася від щілини і заплющила миттєво набряклі смутком очі.

– Ах, який ви славний! – розцвів голос дами. – Я знала, що зможу вас переконати. Ви зрозумієте, я бажаю вам лиш добра і щиро вірю у вас. Отже, ми чекаємо вас нині? Вечеря, як завжди, о восьмій, але ви приходьте раніше. – Вона заквапилась і знову спробувала взяти світський тон: – А це ваша нова картина? Ви дозволите поглянути?

– Ні, прошу вас… – пролунав скрик.

Потім іще один – жіночий. І звук хльосткого ляпаса.

Марійка здригнулася від несподіванки і знову припала вухом до щілини.

– Як ви посміли?! – в голосі дами захлюпала істерика. – Коли ви написали це?! Що за безумна ідея? Де ви її взяли?!

– Я сам не знаю, – глухо сказав він.

– Звідки? Звідки? – остаточно впала в істеричний стан дама. – Я наказую вам негайно знищити цю гидоту! Якщо ви лишень наважитеся показати це… Ах!

Марійка почула сум’ятливий стук її каблучків, що кинулися до дверей. Його «Пробачте, Еміліє, благаю, Еміліє Львівно, я сам не знаю, що роблю. Я зараз мов у лихоманці!», метушню в коридорі та звук дверей, що зачинялися.

Вона почала поквапно знову перевдягатися, заінтригована останнім, незрозумілим і дивним пасажем і, якимось дивом застебнувши гачки на шовковій спині, делікатно висунулася в майстерню.