Розділ чотирнадцятий, у якому Марійка відвідує божевільню

Водій Гена стояв біля машини, схвильовано докурюючи зморщений бичок. Бичок упав. Гена нервово й недовірливо витягнув шию, намагаючись повірити в реальність того, що відбувається.

– Що, не схожа? – усміхнулася Катя, знаючи: той жорстоко відучений заговорювати першим.

– Ні-і, – очманіло мовив він.

Вона була не схожа ще зранку, і стала зовсім не схожа, коли вийшла з будинку № 1, із важким пакетом у руках, пляшкою кока-коли під пахвою та безтурботним примруженим щастям на обличчі – такі обличчя бувають у людей, що сидять у шезлонгу на пляжі, десь далеко-далеко від свого справжнього життя, і безтурботно мружаться на океан, який іскриться сонцем.

– У мене тут велосипеди, – нагадав він їй, заздалегідь горблячись у передчутті чергового прочухана.

– Велосипеди? – легко відреагувала Катерина Михайлівна. – Вони мені більше не потрібні. Залиш у під’їзді. Не треба, – присікла вона спробу прийняти з її рук важкий пакет. – Я сама.

Його монолітна хазяйка розпалася на фрагменти, що не стикуються між собою: звичні губи, що віддають зовсім не звичні вказівки, звичний костюм, що згинається в незвично м’яких рухах, звичні, незвично ніжні риси. І знову склалася воєдино в абсолютно нову й абсолютно не Катерину Михайлівну – викувану з чорного металу й начинену гримучою сумішшю жінку, навколо якої мовби пролягало заміноване поле.

До тієї, колишньої, міг підійти без страху тільки сапер. Здавалося, вона сприймає за образу вже сам факт, що хтось посмів помітити, яка вона гарна.

До цієї…

– Ви страшенно гарна! – сказав він дивно боязко й покаянно, раптом засоромившись своїх колишніх, безсторонніх почуттів до неї. – Дуже!

Звичайно, він завжди знав: вона гарна, але це знання було швидше теоретичним і раптом перестало бути знанням і стало почуттям, що накрило його з головою. Бо вона перестала бути смертельно гарною крицею, занесеною над його головою, а стала…

Він не знав, як сказати.

Знав лише, що відчував те саме, коли, три роки тому, вирушив із сім’єю в Америку до матері дружини й побачив своїми очима Ніагарський водоспад. Велетенський. Притягально страшливий. Страшенно прекрасний. Водоспад, який міг би поглинути тебе, як тріску, і однаково залишитися найпрекраснішим водоспадом, який не можна зненавидіти. Бо, дивлячись на нього, ти апріорі визнаєш за ним право на твоє вбивство.

– Гарна? Невже? – Хазяйка грайливо всміхнулась і, не дочекавшись, поки він відчинить двері, сама забралася в машину.

Гена розгублено подивився на злий шрам на її голій руці, що ще не зарубцювався до кінця, – він ніколи не бачив його раніше, але подумав зараз, що лише цей шрам і залишився від ненависної та ненавидячої Катерини Дображанської, немов уся її суть раптом сховалася в нім, стала ним – кривою й червонястою щілиною колишнього болю.

– На Хрещатик, у «Шато де Флер». Потім поставиш машину біля клубу й можеш їхати додому. Ти мені більше не потрібний.

– Зовсім? – перелякано спитав її він.

– Сьогодні, – розсміялася вона. – Відпочивай.

І здивувалася, несподівано усвідомивши, що він не дратує її, як завжди, а веселить своїм безвірним, осліплим поглядом.

Вона не пішла всередину кафе. Сіла у плетеному кріслі на вулиці й замовила собі апельсиновий фреш та пачку сигарет, хоча кинула палити кілька років тому. Без причин – щоб укотре довести: у неї немає звичок, є лише рішення. Але зараз ці колишні спроби довести собі власну крутизну здались їй смішними.