Розділ десятий, де ми знайомимося з Луканькою або Анчуткою

– Боже, як його… До Миколаївського університетського парку. До університету Святого Володимира. До червоного університету!

– На бульвар Шевченка? Ти що, не місцева? – гмикнув водій.

– Я – корінна киянка!

– Що ж ти навіть назв вулиць не знаєш?

– Просто занадто глибоко вдарилась у коріння! – ображено рикнула Марійка, і машина, загарчавши їй у відповідь, нарешті рушила з місця й помчала широкою Володимирською вулицею.

Вони обігнули півколо Софійської площі і, не послухавшись булави Богдана Хмельницького, що зневажливо відсилала їх назад, помчали на південь.

– А подругу свою ви де втратили?

Боже, до чого ж не до речі був зараз цей балакучий таксист!

– А це взагалі ваша справа?! – з невластивою їй безапеляційною агресією відрізала Ковальова. Їй було неприємно, що вона, виявивши легкодухість, покинула Катю, але нова заключна пригода, що наближалася з кожною секундою, розбурхувала й заводила її дедалі дужче.

– Та дістало її усе! – накинулася на водія Дарина. – І нас теж! А що, швидше не можна?

– Куди саме до парку? – скривджено буркнув шофер.

Повз них уже пропливав величезний підсвічений ліхтарями оперний театр. І Марійка мимохідь прочитала афішу над головним входом:

Драматичний балет «Демон».

У головній ролі Анатолій Хостікоєв

– До будинку Терещенка, – сказала вона.

– Та звідки я знаю, де ваш Терещенко живе! – озлобився раптом водій.

– А вулицю Терещенківську ви хоч знаєте? – парирувала Марійка. – До російського музею!

Вулиця, названа на честь дореволюційного мецената Миколи Артемовича, колекція картин якого лягла в основу Київського державного музею російського мистецтва, що містився нині в блакитному двоповерховому особняку брата колекціонера Федора, була порожня. Якщо не брати до уваги чепуристого Рєпіна в бронзовій краватці-метеликові, що стояв на гранітному п’єдесталі, нарочито виставивши одну ногу.

Водій від’їхав, і Марійка побачила, як він озирнувся, щоб подивитися на них, – і мав рацію: дівчата, що намірились о першій годині ночі ознайомитися з творчістю російських художників XIII—XX століть, викликали справедливу підозру.

– Дивися, тут виставка Васнецова, – ткнула вона в засклений стенд, який оберігав плакат із трьома знаменитими «Богатирями».