Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

— Треба надрізати долоні, стулити їх, щоб змішалася кров, і промовити клятву.

Дістаю з шухляди бритву для підстругування олівців, роблю надріз біля зап’ястя і передаю лезо Дані. Дана робить те саме. Кров цибенить із наших порізів, але ми не відчуваємо болю. Прикладаємо руки — надріз до надрізу, змішуємо кров’яні цівки й урочисто обіцяємо ніколи не зраджувати нашу дружбу й довіку не розлучатися. Тепер ми сестри по крові й ніколи-ніколи не залишимо одна одну — ні в радості, ні в горі.

Наприкінці березня — як новий сніг на наші голови: Дану збираються перевести в інший дитбудинок.

— Чому? — плаче Дана. — Тут же зі мною нічого не трапилося! Тут же все добре! І я нікому нічого не розказувала!

— Поїдеш у спеціальний заклад, для таких, як ти, — спокійно відповідає директриса Лариса.

Прошу і мене перевести разом із Даною. Директриса ніби й не чує, наказує Дані збирати речі. Дана заявляє, що нікуди не поїде, в неї починається істерика. Груня робить їй укол, збирає у валізку Данин одяг. Дана покірно виходить, іде до машини «швидкої допомоги», що має перевезти її в інший притулок. Мене зачиняють у кімнаті. Спостерігаю за тим, як Дану садять у машину. Коли «швидка» рушає, вистрибую з другого поверху у вікно. Але машина вже минає ворота. Кидаюся за нею, біжу, поки стає сил. А коли видихаюся — падаю на врешті нагріту весняним сонцем землю. «Це ж так колись бігли за мною Грицик і Клаповух, — думаю. — Бідний, біднесенький мій песик! Може, я також помру від розлуки, як і він».

Наступного тижня приїжджають доктор Сніг і Ядвіга, щоб забрати мене до себе. Дани немає, і тепер мені все байдуже.

На мене звалилося стільки волі, що я не знаю, куди її подіти. Моє переселення припало на перший день весняних канікул. Борис Маркович запевняє, що за тиждень влаштує мене у пристойну школу. Так і каже: у пристойну. Досі я не підозрювала, що школи діляться на пристойні і непристойні.

А зараз уроків немає. Немає і «підйому» з «відбоєм», штовхань у довжелезній черзі до туалетів і умивальників, маршування колоною через двір із викрикуванням речівок. Немає суворої сантрійки, що при вході до їдальні змушує показувати руки — миті чи немиті. І навіть якщо ти їх не просто мила, а ще й пемзою терла, але комусь із сантрійки здасться, що вони брудні, — іди гуляй голодна, сніданок чи обід не для тебе, нечупари. Також немає чергувань у їдальні, миття посуду на кухні. Не треба ховатися від пришелепуватих старшаків, утікати від дошкульних насмішок, підніжок і штурханів у спину, запотиличників і щиглів у лоб.

Я в іншому світі, де хоч цілий день можна дивитися телевізор, читати цікаві книжки, гуляти доріжками в саду, що тільки-но почав розпускатися, або ж гойдатися на гойдалці, прилаштованій до залізної поперечини під дротяною аркою, обвитою виноградом. Зараз на арці видно тільки руде ажурне плетиво міцної, хоч іще голої виноградної лози. А от улітку арка, вочевидь, перетворюється на зелений тунель, так густо обплетений зеленими пагонами та листям, що крізь нього не може пробитися жоден сонячний промінь. У такому затінку, мабуть, дуже приємно пересиджувати спекотні дні. Все це так несподівано мені дісталося, що я досі не можу повірити в його реальність.

Вибираю друге і третє: книжки і сад. Гойдалка — для малих. У нас у дитбудинку також була гойдалка, хоч і не така гарна та зручна: саморобна, дерев’яне сідельце на довгих мотузках, але на ній хіба першачки гойдалися. Цікаво, а для кого тут встановили таку дорогу гойдалку? Може, у Сніжницьких колись була дитина? А може, доктор Сніг повісив її для своєї Ядвіги? В усякому разі, її приготували не для мене — вона тут давненько, бо на металевій конструкції, фарбованій на блакитно, подекуди видно плямки ерозії, скоро іржа поповзе далі. Ні, зовсім не маю бажання гойдатися.

А от подивитися телевізор я, звичайно, не відмовилася б. Він такий великий і гарний, не те що сірий ящичок із замацаним екраном у дитбудинку. Тільки ж телевізор у великій кімнаті, а я не насмілююся туди зайти. І не наважуся, бо там, на широкому дивані з високою спинкою, оббитому зеленим оксамитом у тонку золотаву смужку, зараз сидить Ядвіга. Вранці я випадково почула, як вона запитала Бориса Марковича: «До чого цей черговий вибрик? Навіщо ти взяв цю дівчинку? Навіщо?!» А він: «Щоб тобі було веселіше, серденько. Ти ж увесь час одна й одна. До того ж ти сама бачиш, як вона схожа на нашу…» Але Ядвіга не дала йому договорити: «Від цієї схожості мені ще більше болить!»

Щоб було веселіше… Дивний доктор Сніг. Звідки мені знати, як її розвеселити? Розважатися я могла тільки з Даною, а тепер мені без неї дуже сумно, так сумно, що аж плакати хочеться. До того ж я трохи побоююсь Ядвіги. Вона така вишукана і… замкнута, ніби й не помічає мене. Ні, Ядвіга ніколи мене не полюбить. Ніколи і нізащо, бо я їй зразу не сподобалася. І чому Борис Маркович вибрав для неї саме мене?

Книжку почитаю трохи пізніше, а зараз — у сад. Він не дуже великий, але чого тільки тут немає! Яблуні, груші, сливи, кремезний горіх, що кроною накрив альтанку з різьбленим дашком. А ще: кущі смородини та малини, бузок із набряклими китицями, вже готовими до цвітіння… Навколо дерев і кущів — вічнозелений живопліт, а за ним — туго натягнута металева сітка огорожі, пофарбована в зелений колір. Сітка тягнеться по всьому периметру двору і збігається до двох боків чорної кованої брами з якимись дивними елементами: на кожній стулці — по трикутному щиту, з-під якого визирає меч. Зверху над щитом — гостре лезо меча, а знизу — руків’я у вигляді зміїної голови. Таку змійку я бачила в медпункті дитбудинку, але там вона звивалася навколо чаші.

Зупиняюся посеред алейки, звідки видно весь будинок. Першої ночі, коли ми тільки приїхали, він здався мені височезним і дуже похмурим. Насправді дім не такий уже високий і зовсім не похмурий. Стіни з червоної цегли закінчуються під дахом рельєфним рядочком, що оперізує будинок по всьому периметру, віконні рами не зовсім білі — ледь-ледь рожевуваті, навколо вікна на другому поверсі — також рельєфний узор, але не з цеглин, а з мозаїчної плитки. Тільки дах — чорний, ґонтовий, і комин чи то з чорних цеглин, чи пофарбований на чорно. Власне, дім навіть не дво-, а півтораповерховий.

Моя кімната нагорі, он за тим круглим, як ілюмінатор, причілковим вікном. На світанку я нічого в ньому не побачила — тільки густу стіну туману, що повільно перекочувався мимо вікна, як морські хвилі. Я навіть уявила себе на підводному судні капітана Немо, десь в океанських глибинах. А потім туман почав розсіюватися і в потаємний ілюмінатор зазирнула гілка розлогої липи, за липою показався сад, а вже за ним сяйнуло невелике озеро. На озері плавали кілька рябих диких качок, потім до них прилетіли два селезні. Отже, поруч із будинком є озеро.

Пробираюся через сад до загорожі — за нею видніється пологий берег, що збігає від садка до сірої поверхні озера. Трава на ньому тільки пробивається, а квіточки мати-й-мачухи вже жовтіють, та так яскраво і свіжо, ніби щойно запалені свічечки. Ліворуч від садка — кілька одноповерхових особняків, а праворуч — п’ятиповерхівка, мабуть, нещодавно збудована, бо стіни ще сяють новою лицювальною плиткою, а на вікнах видно білі сліди від побілки всередині будинку.

Мені хочеться до озера, хочеться ближче подивитися на качок. Але Борис Маркович попередив, щоб я без дозволу поки не виходила за межі садиби: «Ще буде час находитися». Боюся бути неслухняною. Страшенно боюся. Зітхаю, чимчикую додому і підіймаюся сходами нагору.

— Їсти будеш? — гукає з-під сходів Ядвіга.

Запитання пролітає мимо мене — в дитбудинку я звикла до наказів, а не до запитань.