Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

— Іринко! Я ж тебе запитую — їсти будеш? — повторює Ядвіга.

— Буду, — опам’ятовуюся.

Звертання «Іринко» робить Ядвігу трохи доступнішою і теплішою.

— Тоді мий руки й іди на кухню.

Ядвіга готує омлет, підсмажує грінки, ставить на стіл полумисок із квашеними огірками і чашки для чаю. А я думала, що така розкішна пані їсть самі марципани і п’є напій богів — амброзію.

— Борис Маркович сьогодні не приїде ночувати, його запросили на якусь нараду чи консиліум. Щось таке… Що тобі зготувати на обід і вечерю? — запитує Ядвіга.

— Що собі, те й мені, — відповідаю згідливо.

Господи! Та я буду сиру картоплю гризти, аби тільки вона отак зі мною говорила і називала Іринкою!

— Тобі не можна те, що мені, — усміхається Ядвіга. — Ти ж іще дитина. А дітям потрібна здорова і поживна їжа. Як щодо гречаної каші з куркою на обід і сирників зі сметаною на вечерю?

— Згода, — кажу і дивуюся тому, що тут є гречка. Бо нам казали, що гречки ніде немає, тому що на неї з року в рік чомусь неврожай, тож у нашій гречкосійній країні всі змушені їсти тільки картоплю, перловку та макарони.

Після обіду хапаюся за брудний посуд, але Ядвіга проганяє мене з кухні.

— Тебе ж не мийницею посуду сюди взяли. Ще намиєшся за своє життя. Відпочивай, поки канікули, бо після них твоя лафа закінчиться — Борис Маркович хоче тебе ще й до музичної школи записати.

А після вечері Ядвіга йде до спальні. Пропонує лягти сьогодні трохи раніше і попереджає: не турбувати її під жодним приводом, а якщо зателефонує Борис Маркович — а він обов’язково зателефонує! — сказати, що в неї дуже розболілася голова, вона випила ліки, лягла і просила не будити.

Вибираю в шафі книжку про тварин і йду нагору. У книжці багато гарних малюнків, але мало тексту, і я «проковтую» її за півгодини. Спускатися ще раз за іншою книжкою боюся — борони Боже, потурбую Ядвігу. Бібліотека, що під моєю кімнатою, — свого роду передпокій. Точніше, це і є передпокій, двері з якого ведуть до великої кімнати, спальні та кабінету Бориса Марковича. Зазвичай він так довго сидить у кабінеті, що й спить там, каже: це, щоб не тривожити Ядвігу. Мені трохи дивно, що Борис Маркович так засиджується і не поспішає до такої гарної жінки на таке розкішне ліжко.

Спати мені ще не хочеться: поки не прийде час дитбудинівського «відбою», все одно не засну. Вмощуюся біля круглого ілюмінатора і дивлюся на озеро. Восьмеро руденьких диких качок і два селезні повсідалися на колоді, що застрягла біля очерету, і не ворухнуться. Якби не бачила, як вони плавають, подумала б, що це вирізьблені чи виліплені кимось фігурки. На осокорі, що росте трохи далі від води, сидять ворони — висока крона буквально обліплена чорними нічліжниками.

Раптом у дворі щось тихо диркає. Ніби хтось увімкнув електродриль і зразу ж вимкнув. За мить звук повторюється. Та це ж машина! Авжеж, машина. Може, Борис Маркович несподівано повернувся? Кидаюся до вікна. З мурованого гаража, що тулиться до бічної стіни будинку, виїжджає невеличка, схожа на жука, зелена автівка. Я ще не бачила такої ліліпутки, — мабуть, у ній може поміститися тільки двоє людей. Автівка зупиняється, з неї з’являється Ядвіга, відчиняє браму, перекочує за неї зелену «кузьку», знову виходить з машинки, зачиняє за собою браму і їде геть.

Тієї ж миті у великій кімнаті дзеленчить телефон. Я збігаю вниз і злякано зупиняюся. Якщо це Борис Маркович, то що мені робити? Що казати? Скажу правду — видам Ядвігу, повторю те, що вона наказала, — збрешу Борисові Марковичу.

Це й справді він.

— А чого Ядзя не підійшла? — запитує стримано.

— У неї дуже розболілася голова, — відповідаю.