Розділ 3 Зустріч із вовчою дивізією

— Швидше! — гримів він, і бандити, які вже і так упріли, поспішали ще більше.

— Пане отамане, пане отамане! — це прискакали ті двоє з переслідувачів, що встигли втекти. Галасували тепер, наче божевільні.

— Що таке? — невдоволено спитав Куделін, якого турбувала здобич, а не якісь дурниці.

— Втекли! — хором доповіли бандити.

— Хто?

— Чоловік і баба! Поклали всіх! Баба поклала! — тараторили «вовчики».

— Що?

— Скажена баба! Поперек сідла висіла і всіх поклала з револьвера! — Бандити перелякано вклонилися і кивали головами. — Прямо у лоб цілила! Скажена сука!

— Що? — вибухнув отаман Куделін. — Моїх вовків поклала якась задрипана лисиця!

— З двох рук! Зі ста кроків лупила! — виправдовувалися бандити, аж руками розводили, мовляв, нічого не могли вдіяти.

Постріл. Один із бандитів упав.

— Такі дурні, яких може покласти баба, не потрібні у моїй дивізії, — гримнув отаман. — Але тебе я залишу, — звернувся до другого бандита, який тремтів ні живий ні мертвий. — Щоб ти впізнав ту сучку, коли я її спіймаю! І тоді вона за все відповість! — закричав отаман Куделін. — Все, їдемо! — Він махнув рукою геть від залізниці. І вмить вози почали їхати від пограбованого потяга, останні бандити вискакували з вагонів, стрибали на коней, і за кілька хвилин банда вже зникла в степах.

— А ти з ними стикався? — спитала Чета Міра, у якої зустріч з «вовчиками» промайнула перед очима.

— Та було раз, — кивнув він.

Ще навесні на хутір до Чета приїхала ціла делегація. Поважні дядьки з сусіднього села Синівки. Стояли півколом біля дверей хати, чекали, поки Чет одягнеться. Бо ж без штанів до таких людей не вийдеш. Ось і Чет здивовано роздивлявся делегацію, яка йому ледь не вклонялася. А це ж не абихто був, а власники землі та крупорушок, млинів та олійниць, які взяли нині владу в Синівці і міцно її тримали. Ось ці люди прийшли до нього, вклонилися і заглядали в очі.

— Вовча дивізія іде, — сказав один із гостей. Чет кивнув, що знає. Вже полагодив віз, щоб забрати своїх і тікати у ліс, там пересидіти кляту дивізію. — Нам відбитися треба. Стріляємо ми добре, рубаємося теж, але нам отаман потрібен, щоб очолити. Щоб битися з Вовчою дивізією — отаман потрібен, бо інакше передушать нас, наче курчат. То тебе просимо.

— Та який з мене отаман? — здивувався Чет. — Я — солдат.

— Заплатимо добре. Скільки скажеш. Ти знаєш, Синівка — село багате, — вів своє один із дядьків.

— Та наївся я вже війни, мені і на хуторі непогано.

— Коли прийде сюди Вовча дивізія, то погано буде, що на хуторі, що в селі, будь-де. Допоможи нам. А ми відплатимо.