Соловейчик подумав: «Бридкий тиловий щур», — і подивився зневажливо, хоча і сам не багато пороху понюхав.
— Так то ж Франція! Господи, та вони жаб їдять! У них що завгодно може трапитися! А ми — руські люди! — Соловейчик знову гепнув кулаком, сильно гепнув і ледь не засичав, бо забився.
— Корнете, ви на дві чверті поляк, а ще на чверть німець, якщо я не помиляюся! — в’їдливо нагадав співрозмовник, який добре знав батьків Соловейчика, дрібних поміщиків з-під Ревеля.
— Кров не важлива! Важливий дух! — закричав Соловейчик, якому за ту німецьку чверть крові довелося багато вислухати ще у кадетському училищі, під час Першої світової війни, коли німці стали головними ворогами. Далі довелося слухати від бойових товаришів на фронті, де він пробув усього місяць, не встигши взяти участь в жодному бою, бо захворів на грип і був відправлений у тил. Сподівався, що тепер надолужить своє у священній війні з червоними бунтівниками. — По духу я — руська людина! На відміну від деяких, які мовби й руські, а поводяться гірше за жидів!
Соловейчик натякав, що його співрозмовник їхав не до армії вступати добровольцем, щоб боротися з комуністичною заразою, захищати Русь від жидо-комуняцької сволоти, а тікав до Константинополя. Не хотів проливати кров за царя і Вітчизну, точніше, тільки за Вітчизну, бо цар сам відмовився від трону, завдавши болючого удару всім монархістам. Хоча деякі вважали, що государя-імператора під загрозою смерті примусили зректися престолу.
— Я… — почав було з образливою посмішкою чоловік, але продовжити не зміг, бо в голову йому потрапила куля. Кров і шматочки черепа розлетілися по всьому купе. А ще друзки розбитого скла. Ще постріли, у вагонах зчинився крик. Корнет ошелешено дивився на все це і затремтів. Вбитий завалився на стіл, Соловейчик заверещав, наче перелякана баба. Міра скривилася.
— Корнете, поводьтеся, як офіцер! — тихо сказала вона й обережно визирнула з вікна.
Соловейчик замовк, з неприхованим жахом дивлячись на вбитого співрозмовника, який завалився на стіл і світив діркою у потилиці. Потяг тим часом їхав далі, весь у пострілах та криках. Ось хтось заверещав: «Вовчики! Вовчики!» Корнет, коли почув це, то почав скиглити:
— Господи! Ми пропали! Вовча дивізія! Ми пропали! За що, Господи, за що?
Соловейчик підхопився, намагався кудись бігти. Але в коридорі вагона була така метушня, що не проштовхатися, і корнет повернувся з побілілим обличчям. З його скривлених жахом губ падала слина.
— Міро! Ми пропали! Вони — звірі! Вони будуть нас катувати! Це — Вовча дивізія! Нас чекає страшна смерть! — шепотів він, блідий та в сльозах.
Міра знову подивилася у вікно.
— Можливо, — сказала спокійно.
— Міро, я не хочу потрапити до них у полон! Краще застрелитися! — закричав корнет.
— Сядьте, — наказала Міра. Тихенько, але так, що корнет сів і почав дивитися на неї з надією, наче розгублена дитина на дорослого. — І сидіть тихо.
Вона говорила зосереджено, бо вивчала ситуацію за вікном. Потяг все ще мчав, а з двох боків за ним летіла орда вершників з вовчими хвостами на шапках. Вони стріляли по вагонах і поступово наближалися. З потяга по нападниках ніхто не стріляв. У ешелоні їхали одні лише біженці, охорони не було. Хіба що кілька офіцерів, які зараз похапцем зривали форму і викидали її у вікна, а самі вбиралися в цивільне. Бо ж відомо, що Вовча дивізія була особливо жорстока до офіцерів та комісарів. Таке з ними робили, що страшно навіть говорити про це. Корнет чув ті розмови, і перелякано дивився, як вершники стрімко наближалися до вагонів.
— Вони близько! Вони зараз захоплять потяг!
— Корнете, не висовуйтеся! — наказала Міра. Нові постріли й осколки скла, які подряпали обличчя Соловейчика, підтвердили її правоту.
Корнет далі тремтів, утирав неслухняними руками кров з обличчя.
— Що робити, Міро, що робити? Ми пропали! — перелякано шепотів він.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Одного разу на Дикому Сході» автора Івченко Владислав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3 Зустріч із вовчою дивізією“ на сторінці 2. Приємного читання.