Розділ 1 Втеча

— Куди забирай, як я її повезу? — спитав вістовий.

— На мотузку і хай біжить за тобою! — Жникін від крику вже аж охрип.

— Давайте краще на возі довезу. Швиденько, — запропонував Чет.

— О, з возом краще, — погодився вістовий.

— Щоб якусь сволоту білогвардійську ще возом возити! — обурився матрос. — Хай пішки іде, проститутка офіцерська!

— Комісар наказав якомога швидше, — нагадав вістовий.

Міра посміхнулася і пішла до возу. Легко застрибнула, вмостилася на сіні, наче королева на троні.

— Рушай, Баню, — сказала Чету.

— Ах ти ж тварюко! Я тобі дам солдатом Червоної армії командувати! Суко! — вибухнув Жникін і кинувся до Міри, щоб схопити її за дрібні кучерики, стягнути з воза і бити, бити, бити. Але Чет нагнав коня і віз заторохтів до села, де знаходився штаб. Вістовий поїхав поруч. Жникін вилаявся і повернувся до полонених.

Позаду воза матрос знову сказав про караючу руку світової революції та пролетарський суд, про заслужене покарання. Далі постріли. Не залп, а по одному, з маузера матрос стріляв полонених, що стояли навпроти викопаних власноруч могил. Коли Жникін убив усіх, солдати закинули до могил руки чи ноги, що стирчали з ями, потім почали прикидати земелькою.

— Зовсім Жникін з катушок зірвався, — сказав вістовий, а сам все дивився на Міру, в якої сукня задралася вище колін. Ноги тонкі, гарні ноги. Вістовий аж за губи себе кусав.

— Ага, хоч на ланцюг саджай матросика, — погодився Чет.

— Це він після Вовчої дивізії. Тоді ж весь загін балтійських моряків побили. Йому пощастило вижити. Тільки ж потім сам отаман Куделін на спині величезну зірку вирізав. Так що Жникін тепер ніколи не роздягається, навіть у баню ходить у сорочці. Після полону присягнувся він за кожного загиблого товариша по п’ять контр на той світ відправити. Вже, кажуть, сімнадцятьох відомстив, — сказав вістовий і закивав головою в захопленні. Чи то Жникіним, чи то Мірою, що сиділа з відсутнім виглядом і дивилася невідомо куди, виставивши голі коліна.

Матрос Жникін олівцем робив записи у маленький блокнот. Шість рисок — по рисці за кожного вбитого.

— Ваня Тепляков, відомстив я тебе! Покойся з миром і чекай революційного воскресіння, коли підведуться з могил всі революційні герої, щоб жити у раю світлого майбутнього! — урочисто проголосив Жникін. Солдати, які закінчували закопувати могили, дивилися на нього з переляком. Матрос же сховав блокнот і замислився. Подумки перераховував усіх убитих товаришів, щоб не забути, щоб серце не охолонуло до помсти.

— А чого її в штаб везуть? — спитав Чет і кивнув за спину, де сиділа Міра.

— Та не знаю. Може, полонені щось розповіли.

— Полонені? — спитав Чет, і Міра почала прислухатися.

— Ага. Узяли трьох вранці. Офіцери. У селянський одяг переодяглися, але ж руки білі, ніжні, не буває таких рук у мужиків. Ось їх і впізнали, арештували, допитують тепер. Один вже помер, — посміхнувся вістовий, а сам вирячився на рот Міри, на припухлі після удару губи.

Так дивився, що аж плямкав, а сам не помітив, як боса нога Міри під соломою потроху просувалася вперед, аж поки не вперлася у Четову спину. Її пальчики залоскотали його. Обидва посміхнулися. Вістовий цих ігор не помітив, він все дивився на припухлі після удару Жникіна губи Міри. Потім відвернувся і хрипко сплюнув. Ач, яка принцеса! Це тобі не байдужі коровуваті медсестри зі шпиталю, з якими кохатися аж нудно. Ось ця панночка, вона мертвого підніме, мабуть, знає всякі фокуси панські, про які бувалі товариші розповідають.