Розділ 1 Втеча

Вистава пройшла чудово, і дядько Анатоль, і тітка Ельшбета, і кузен Мікі, який вже вважався дорослим і участі у виставі не брав, щиро аплодували. Раптом на вулиці загавкали собаки. І пролунали постріли. Дядько Анатоль побілів, кинувся до парадного входу, коли це з чорного, який вів до двору, вломилися люди. П’яні, брудні та озброєні. Заволали: «Горілки! М’яса!» Дядько Анатоль наказав їм іти з будинку геть, та вони проштрикнули його багнетом. Ось так просто, навіть не говорили нічого. Дядько, такий рославий і сильний, здивовано дивився на миршавого дезертира, який насадив його на багнет, наче курча на рожен. Потім ноги підігнулися і дядько впав. Заплакали сестри, закричала тітка Ельшбета. Тільки Міра мовчала. Дивилася на труп дядька. Дезертири почали грабувати будинок, а їх зігнали в одну з кімнат, де зачинили. Це була кімната кузена Мікі. Він дістав зі свого столу револьвер, який подарував йому хтось з родичів на повноліття. Тітка Ельшбета намагалася зупинити сина, але він був невмолимий, обличчя побіліло. Навіть гримнув на мати, щоб не заважала. Тепер відчував себе єдиним чоловіком у родині і мусив захистити їх усіх. То постукав у двері і вбив нападника, який відчинив. Потім ще двох поранив, доки не закінчилися набої. Мікі застрелили. Бо хоч і дезертири, а понюхали пороху на фронті, стріляти вміли і здолали переляканого підлітка, досвідченого хіба що у полюванні на качок.

Тітка Ельшбета страшно закричала. Її витягли і почали ґвалтувати. Мало не на очах дітей. Потім усіх дівчат відвели до сараю, де зачинили у темряві. Згодом принесли туди і ледь живу тітку. Дезертири почали пити-гуляти у будинку. Слухали патефон, відкорковували шампанське, брудно лаялися, співали якихось сороміцьких пісень. Було дуже страшно, дівчатка сиділи і плакали над ледь живою матір’ю, яка стогнала на підлозі. Міра ж лазила стінами, складеними з дикого каменю. Шукала хоч якусь шпарину, щоб утекти, відчувала, що не можна залишатися. Але каміння було викладено щільно, дядько Анатоль любив у всьому порядок і якість.

Міра видерлася аж до даху, мацала дошки і черепицю. Знайшла одне слабке місце, хитала і розхитала, зідравши ніготь. Таки вибралася на дах. Хотіла далі сплигнути, відчинити двері до сараю і разом з усіма втекти, але почула п’яні голоси, що наближалися. Міра завмерла на даху. Вже почало світати, і якби дезертири були уважні, вони б помітили її. Але вони були п’яні і розпалені кров’ю. Говорили між собою, що свідків залишати не можна. Бо всяке може бути.

Відчинили двері до сараю, почали витягати дітей і тітку Ельшбету. Вони хотіли заколоти їх багнетами, але не змогли. Чомусь їм стало лячно штрикати дітей багнетами. Навіть п’яним лячно. То поставили їх біля стіни колишньої каретної, де раніше стояв автомобіль дядька Анатоля, який він добровільно віддав на потреби фронту. Тітка Ельшбета, яка ледь трималася на ногах, кинулася до солдат, цілувала їм ноги, благаючи, щоб дітей не чіпали.

— Вони ж малі! Вони ж діти!

Її відштовхнули до стінки і почали стріляти. Тут Міра закричала. Вона бачила все, і вона не могла втриматися. Її крик почули.

— Он де курва! Нумо злазь! — закричали дезертири. Один вистрелив. Якби вони не були такі п’яні, то Міру б убили на даху. Але куля розбила черепицю поруч з Мірою. Дівчина наче прокинулася і почала дертися дахом, перелізла через гребінь, потім протилежним схилом і стрибнула в кущі за сараєм.

— Нумо стій, зараза! — Дезертири побігли за нею. Не те щоб вона була їм дуже потрібна, однак інстинкт мисливця розбурхав їх. Хотілося ще крові, і вони бігли за Мірою, яка намагалася сховатися серед алей парку. Того самого парку, який дядько Анатоль так любив. У парку, вичищеному і доглянутому, було важко сховатися. Міра побігла до бесідки Кохання — так цю дерев’яну споруду називав дядько. Тут Міра якось цілувалися з кузеном Мікі і їй було страшно і дуже хвилююче, аж до тремтіння у ногах. Вона ще ніколи ні з ким не цілувалася. Хоч їй було вже сімнадцять, і подруги розповідали і не про таке!

Міра стрибнула під сходи альтанки у добре їй відому ще з дитинства схованку. Заповзла у куток і там тихенько тремтіла, намагаючись не вити від жаху та відчаю. Чула, як бігали п’яні дезертири, шукали її, голосно лаялися. Потім плюнули і стали повертатися до будинку, де чекала ще випивка. Усі повернулися, окрім одного, молодого хлопця з підбитим оком. Того самого, який наштрикнув на багнет дядька Анатоля. Цей хлопець хапав Міру за сідниці і груди, коли вів до сараю. Реготав і казав, що це не цицьки, а наче комарі покусали.

— Чого ти їх не виростила на панських харчах?

Потім він підходив до сараю і шепотів, щоб Міра вийшла до нього. Обіцяв за те відпустити когось із сестер. Міра б пішла, вона дуже любила сестричок. Але тітка Ельшбета, яка прийшла до тями, заборонила. Тітка сподівалася, що постріли чули у сусідньому селі, сповістять до повіту, і звідти ось-ось прибудуть поліція чи козаки. Але ніхто так і не прибув.

— Ну, де ти? Виходь! — закричав солдат. Він забіг у бесідку й оглядав парк. Вже світало. — Де ти?

Солдат ще раз огледів парк, а потім подивився на підлогу альтанки, прикинув висоту підвалу і зареготав.

— Сучко, ти ж тут, ти ж десь тут! Я ж тебе чую! Ти тут! Ти під підлогою! — солдат зареготав і почав стрибати на місці, з усієї сили гупаючи по підлозі новими чоботами, який узяв у пограбованому будинку. — Нумо вилазь, коза! Вилазь, кому я сказав! Я тобі зроблю, я тобі влаштую!

Він відчував страшне збудження і хрипко реготав, гупав чоботами все сильніше. Ох і правильно вони звернули з дороги, ох і правильно! Мало того, що будинок — повна чаша, так ще і бабів повно! Спочатку та панна. Хоч скількох народила, хоч і не молода уже, але тіло ще красиве. Селянські баби у такому віці, як загнані конячки, все на них висить. А ця була наче молодуха, лите тіло! Добре паннам живеться. Але зараз буде йому справжня молодуха! Може, навіть незаймана ще! Дезертир аж завив. У нього ще жодного разу не було незайманої. Багато чув про це, але жодної. Ось тепер все зміниться! А ще цнотливі дівчата хороші тим, що від них нічого не підчепиш. У нього і так з прутня капало, не хотів ще ризикувати.

— Моя ти будеш! Виходь, сучко, виходь! — вже не кричав, а хрипів солдат. Боявся, що товариші прибіжать і доведеться ділитися з ними дівкою. А він же хотів бути з нею сам, щоб тільки йому вона належала! То хрипів і з усієї сили бив ногами по дошках, щоб налякати дівку, примусити вилізти її з-під альтанки. Не знав дезертир, що в одному місці дошки підлоги підгнили. Дядько Анатоль все збирався сказати прикажчику їх лагодити, та не встиг. Солдат укотре стрибнув, вдарив чоботами об підлогу, одна з дощок зламалася і він провалився ногою. Заверещав, бо злякався та й забився боляче.

— Ну ти, сучко, доплигалася! Ну я тобі зроблю! Суко! — він лаявся, кричав і намагався звільнити ногу. Міра, що лежала на землі, прикривши голову руками, і тремтіла, тепер крізь щілину в підлозі побачила, що гвинтівка солдата впала і лежить осторонь. — Я тобі зроблю! Курво! Сучко! Я тобі влаштую!

Міра швидко поплазувала до виходу. Ось вона вже висунулася з підвалу, побачила, як солдат копирсається і не може витягнути ногу, бо чобіт зачепився за цвях у балці. Міра вилізла з-під підлоги і кинулася у бесідку. До гвинтівки. Солдат побачив її. І який п’яний не був, але злякався.

— Нумо віддай гвинтівку! Віддай! Віддай, я сказав! Та ти ж стріляти не вмієш! — кричав він і простягав до Міри руки і смикав ногою, яка провалилася по коліно і міцно зачепилася. Міра подивилася на дезертира. Кивнула. Стріляти вона дійсно не вміла. Ніхто не вчив її стріляти, вона ж дівчинка. Але не обов’язково стріляти. Вона бачила, що зробили з дядьком. Ось цей миршавий солдатик і зробив! Вона бачила і запам’ятала! Різкий рух, і Міра встромила багнет у живіт дезертиру. Так само, як він дяді Анатолю. Дезертир зойкнув і перелякано подивився на метал, що входив у його тіло. Схопив гвинтівку руками, хотів вирвати, але Міра міцно тримала і тільки натискувала. Тільки здавалося, що вона тендітна та слабка. Ні, вона була сильна, зараз вона була дуже сильна. Дезертир обхопив дуло руками, намагався зупинити багнет та Міра зі всієї сили тисла. Солдат поступово завалювався назад, хрипів, почав плюватися кров’ю. Міра притиснула його до підлоги і відчула, як багнет уперся в дерево. Солдат захрипів, кров зацебеніла з губ, він кілька разів смикнувся і завмер. А Міра далі тиснула на гвинтівку. Вся тремтіла, важко дихала і тиснула, тиснула, тиснула. Потім подивилася на дезертира. Він був мертвий. Залишила гвинтівку і сіла прямо на підлогу. Потім почула крики дезертирів, які пиячили в будинку. Скривилася. Підвелася і спробувала витягти багнет. Спочатку не вдалося. Тоді стала на труп і з усієї сили потягла гвинтівку. Таки висмикнула. Витерла піт із лоба. Узяла гвинтівку обома руками і пішла до будинку. Постріли, крики. Чоловічі.

Лише увечері Міра дійшла до повіту, шукала поліцмейстера. Але той сховався, бо його самого ледь не вбили.