Розділ 1 Втеча

— Товаришу командиру, малі ж ями, — намагався заспокоїти матроса хтось із солдатів.

— Для цієї контри і таких вистачить! Все одно їх земля не прийме, бо вони вороги революції! Нумо кидай лопати та шикуйся! Швидше!

Полонені покидали лопати і заморено подивилися на своїх майбутніх вбивць. Точніше на вбивцю, бо тільки матрос дістав свій маузер, а солдати, хоч і підвелися, тримали гвинтівки за плечима. Дивилися на полонених. А Міра все посміхалася, наче купалася у сонячному світлі.

— Весело тобі, весело! — ще більше роздратувався матрос. — Зараз я тебе засмучу! — Він тицьнув у неї маузером. Чет тримав руки на обох револьверах. — Іменем революції ви засуджені до страти, як контрреволюційні елементи! І зараз я особисто виконаю вирок! Дам вам покарання, яке ви заслужили, виступивши проти революції, проти святої справи, за якою світле майбутнє нашого народу!

Чет вже наставив один з револьверів на матроса, коли почув позаду тупіт копит. Озирнувся і побачив, що дорогою до них мчав вершник.

— Товаришу командире, вістовий до нас їде, — сказав Чет.

— Що? — Жникін озирнувся, невдоволений тим, що його відволікли.

— Вістовий. Зі штабу. Може, новий наказ якийсь?

— Який там ще наказ? Це контрреволюційну сволоту стріляли і стріляти будемо! — закричав матрос, підняв руку з маузером і прицілився в Міру. Чет тримав його на мушці. Жникін, наче відчувши щось, опустив руку. — Ну добре, почекаємо! А ти, суко, не смійся! Я тебе власними руками пристрелю! Як собаку скаженого! Зрозуміла, курво! — закричав матрос і таки відважився штовхнути Міру.

Міра зневажливо подивилася на Жникіна. Вона була у сірій, подертій і пропиленій сукні, світле волосся, давно не мите, звалялося. Але тримала спину прямо, в очах бісики і посмішка не сходила з обличчя.

Ось вже і вістовий примчав. Кінь весь у милі, видно, що гнав, як тільки міг.

— Наказ комісара — громадянку Б’янко доправити до штабу! — кивнув у бік Міри.

— Як до штабу? — здивувався Жникін і закричав: — Вона засуджена до розстрілу! Власними руками пристрелю, тварюку золотопогонну!

— Наказ комісара! Терміново! — повторив вістовий.

— За які заслуги? Вона буде розстріляна! Контра білява! Чого ти посміхаєшся! — волав матрос і наставив на Міру маузер.

— Товариш матрос Жникін! Наказ товариша комісара доставити її в штаб! І швидко! — наполягав вістовий, під яким кінь так і грав. Сам вістовий дивився грізно, видно, приємно йому наказувати цьому Жникіну, бійцю хороброму, але як людина він став після полону скандальний, і в полку його тепер не любили. — Наказ! — повторив вістовий, а сам із захопленням дивився на Міру, яка йому непомітно підморгнула. Жникін аж заревів з роздратування, з ненавистю подивився на вістового, потім на Міру.

— Ну, сучко! Пощастило тобі! Тільки не думай, що надовго! Все одно тебе розстріляю! Я! Особисто! Продірявлю лоб твій білий! Тоді подивимося, чи посміхатимешся, чи ні! Не втечеш от пролетарського покарання! Не зараз, так увечері! Пристрелю! — закричав матрос. Зненацька таки вдарив Міру кулаком. Вона встояла, витерла кров з розбитої губи і знову посміхнулася. Наче це гра якась була. Жникін зовсім осатанів, кинувся до неї, збив з ніг, хотів топтати ногами.

— Товариш комісар наказав доставити живою і непошкодженою! — закричав вістовий, у якого аж губи пересохли від захвату. Дивився на Міру, як кіт на м’ясо. Подобалася йому ця дівка. Така горда. І як гляне, так усе перевертається. Бісики в тих очах!

Вістовий поставив коня дибки, строго зиркнув на Жникіна, а той аж заревів від люті. Але привчений був до дисципліни. Та і якщо він, балтійський моряк, сіль революційної землі, не буде дотримуватися дисципліни, то що вже тоді чекати від мобілізованих гречкосіїв, які тільки і мріють, як по хуторах своїх розбігтися. То зупинився, не став утоптувати Міру в землю, як хотів.

— Забирай цю сучку! А ти, мерзотнице, запам’ятай, що не надовго відпускаю я тебе! Вже увечері особисто пристрелю! Особисто! Ось цими руками! В землі будеш посміхатися, підстилка офіцерська, курва буржуазна! Забирай її!