Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Відтак Алхимник заграв на дуді для звеселення Сергія Стрільця. Кілька днів грав. І Сергій ожив. Почав оклигувати. І коня його виходив Алхимник. Такий бравий кінь відродився! Як став Сергій Стрілець вправлятись у стрільбі та коня перегонами по всіх грудах ганяти, тоді й каже Алхимник, чого він об'явився на хуторі. Він прийшов і приніс йому звістку від його колишніх татарських господарів. Вони Алхимником передали звістку своєму колишньому гостеві. Бач, яка хитрість татарська: гостем назвали, щоб не дрочити «колишнім рабом»! Передавали йому через Алхимника, що настав час здійснити задумане. У Московщині ніби чвари та непевність. А після перемоги над орденом триклятий Вітовт остаточно злигався з ляхами і хрест цілував їм на вірність. І небавом віддасть усі України — і Київську, і Черкаську, і Волинську — лядському королю та домініканцям. Ординці про це достеменно знають, бо серед Вітовтових татар є вірні їм люди. Настав час Сергієві Стрільцю зібрати надійних хлопців, потайки від Литви коронуватись і захопити замок і Святу Софію. Тільки до останньої миті діяти найпотаємніше, щоб латиняни та Литва не провідали. І надсилають вони Сергієві Стрільцю цісарський вінець золотий. Справжній, із Царгорода. Його турки у греків загарбали. А Сергієві Стрільцю він належить за правом крові — адже його прапрапрабаба з цісарського роду.

Татарські мурзи передали вінець королівський у розібранім виді. Візантійські вінці не такі, як латинські — з обруча та зубців, а збірні — із золотих розписаних лусок. І шаблю йому передали — тільки лезо із дамаської сталі, без наруччя. Цей клинок колись подарували турки темнику Ногаєві, теж одному із предків Сергія Стрільця. А знамено та берло нехай сам собі вибере. Краще когось із суздальських князів, вони його предалекі предки. І татари йому, найголовніше, надіслали ярлика на Київське королівство. По багряному пергамену твореним золотом писаний! Якби Сергій Стрілець був при повнім розумі, якби він не збожеволів від зазіхань цієї навіженої розпусниці, від усіляких диявольських оман, то й слухати не став би татарських посулів і торкатись леза та лусок золотого вінця. А він згодився відразу. І не те що ожив від підступного татарського ярлика, а просто на нього якесь шаленство найшло. Почав зброю ладнати, вправлятися щодня оружно і голіруч. Заходився коня, мов малу дитину, випещувати, готувати до походів та боїв. Але як сказав святий апостол Павло: «Всі спішать на ристалище.

Приготований кінь до бою. Та перемога — від Господа! Тож поспішайте на ристалище!» Але перемога — від Гос-по-да!..

Алхимник потім присягався всіма святими, що як він прийшов на хутір, то Сергій Стрілець і згадувати забув про панночку, доньку Лицаря… Панночку тим часом кудись на далекий хутір, десь аж під Канів, вже як зазимки надійшли, Білий Лицар під охороною татар відправив. Вона ніби кинулась у Стугну, коли переїздили мостом. Та її із крижаної шуги витягли. Звичайно, застудилася і на батьківськім хуторі довго хворіла. Хворіла, хворіла, поки й померла. Ще як була жива, все Сергія Стрільця проклинала. Що він її зрадив і збрехав, бо не прийшов, як їй обіцяв і присягався. Проклинала, щоб його жодна мрія і гадка не здійснилась, щоб уся його слава була зганьблена, щоб усі його зрадили, як він її обдурив і зрадив! Такі страшні прокльони на голову Сергія Стрільця посилала, що й мамка не витримала, молила її не проклинати так жахливо людину. І що страшне — тільки вона померла, зразу ж її прокльони почали збуватись…

На хуторі в Сергія Стрільця стояла добра курна хата. Вже під Коляди прийшли на хутір двоє наймитів — чоловік та жінка. Обоє хлопи не молоді, але міцні й бадьорі. Наймит той взагалі був справжній силач. Алхимника на хуторі, коли вони прийшли найматися, не було. І Сергій Стрілець поселив їх на хуторі, щоб вони йому по господарству все робили. Тільки умова — не ступати наймичці через поріг садиби. А наймитові без виклику не приходити й не кликати господаря.

Алхимник тим часом, як вовк-сіроманець, по всіх містечках гасав. Він людей підбурював проти литовських панів та латинських ксьондзів. Коли повернувся, то дуже був невдоволений, що Сергій Стрілець прийняв наймитів. Але не став його намовляти, щоб він їх вигнав. Не хотів, аби ті щось запідозрили. А щоб не пхалися до кузні над ручаєм, де собі окублився Алхимик, він вчинив такі заговори та чари, що наймит страшно ногу повередив. А наймичка, коли навмисно близько пройшлася повз кузню, щоб зазирнути туди, впала на відра і обличчя собі сильно розбила. Після того обоє десятою дорогою кузню обминали! В такій спосіб Алхимник думав, що застерігся від усяких соглядатаїв та дуже цікавих проноз. Але за спиною того наймита стояв страшний чаклун самого вовкулаки Вітовта. От де була таємниця!

Все йшло ніби найкращим робом. Найкращий воїн Київської землі готувався до боїв і походів. Алхимник кріпив на срібний обруч золоті платівки корони. Наймити клопотались по господарству. У городі на Подолі тим часом об’явився небіж Білого Лицаря. Його свого часу за всякі веремії заслали на службу у південні землі, за Черкаси. Як воїн повернувся, то в перший же день совокупився із Сусанною, мов пес із сукою. І так вона його вподобала, та відьма, що всі його забаганки виконувала, тільки він оком мигне! Однак дурень той, хто думає, що ніби викрутиться, якщо відьма в нього закохалася! Рано чи пізно те відьомське кохання виявляється чимось страшним або гидотою незугарною… Той небіж був великий лайно і ледащо — ні чорта не хотів робити. Навіть у такій шляхетній справі, як навчання та щоденні оружні вправи! Ну, хіба це шляхтич?!

Білий Лицар страшенно лютував, бо небіж був єдиним його спадкоємцем. І сказав: коли той не візьметься добре до зброї, то він йому не відпише ні грошей, ні маєтностей. Це подіяло, і молодик заходився сікти лозу шаблею, штрикати мечем опудало. Та робив все ліньки, без запалу! І тоді дядько, тобто Лицар, споглядаючи його дійства, вирішив поставити проти нього одного із своїх слуг. То був парубчак, слуга на кухні. Хлопець безрідний, хоча з вільних, не кріпак. Його на ярмарку куховарка примітила і взяла собі в помічники. Це саме тоді трапилось, як Лицар витурив панночку з її мамкою на пасіку. Коли мамка була в садибі, вона разом з куховаркою стояла при печі. А тепер одна куховарка не вправлялась. Сусанна ж тільки кермувала та стежила, скільки монет на базарі витратили та чого й скільки взяли в коморі та в зимнику…

Отож на цього хлопця-кухарчука надяг Лицар доспіх, дав йому меч.і поставив проти небожа. І виявилось, що кухарчук хвацький і витривалий хлопець. Лицар сказав йому, щоб він захищався від небожа, а сам не нападав. Як небіж не старався, а не міг зачепити навіть по панциру клином. Кухарчук відбивав удари або ухилявся. Ну, і небіж його зненавидів.

Але не це головне. Головне ось що. Сусанна дістала зілля в однієї знахурки-чародійки і підпоїла Лицаря. Видно, вона, Сусанна, на своє відьомство не надіялась. Бо була хоч і відьма, а зайда галицька. Може, вона сумнівалась, що її галицьке вміння тут допоможе. Тому ще в тієї знахурки-чародійки купила й закляття, всі його потаємні слова. Підпоїла і закляла Лицаря. І він їй виказав, де сховав крижацький скарб. Але вона знала, що, поки він живий, їй не забрати того скарбу. І почала думати-гадати, ворожити й заклинати, як Лицаря погубити. І наворожила, що їй не можна труїти Лицаря. Бо тоді її злочин об’явиться і вона загине. Ще випало їй на кістках, як вона їх кинула, що хтось повинен втопити її господина. Сильна вона була у ворожбі! Бо любив Лицар смажену печінку з минів. І сам печерував їх на Корчуватому. І от, як стало більш-менш тепло, загадав Лицар своєму небожеві збиратись на риболовлю…

А перед тим на хуторі Сергія Стрільця сталося ось що. Алхимник уже зібрав корону, виготовив рукоять і наруччя шаблі. І подався по Україні гуртувати хлопців і виготовляти зброю. Бо в ковальстві він був чоловік вправний, хоч ніколи цього нікому намагався не виявляти… І тут — треба таке? — на Гробки ввечері біля Сергієвого хутора з’явилися привиди. Панночка і її мамка. Почали привиди шкрябатись у хвіртку садиби й проситись у гості до Сергія Стрільця. Він перелякався, не встояв перед їхнім скигленням і впустив їх… І вони цілу ніч мучили його блудом!

Перед світанком, як півень закричав, вони вийшли із садиби і за мить щезли аж десь у пагорбах. І так кілька днів підряд. Аж поки наймит не почув якісь тихі голоси та побачив світло з глиняних ліхтарів. Він не побоявся підкрастися потихеньку до тину, бо Алхимника вже давненько не було на хуторі. Почав наймит підглядати, що ж там, в оселі, відбувається? Ну, може, якби це була інша садиба, навіть багатша, то, може, наймит і не побачив би нічого. Але в Сергія Стрільця в будинку скельця у дубових рамах були — як сльоза! Паче вода джерельна — все видно! І він побачив, що Сергій Стрілець блудодійствує з панночкою на ліжку. А мамка без всякого сорому в одній лише сорочці ходить по світлиці…

Наймитові аж дух перехопило від такого діла! Бач, який святенник його господин, он що виробляє з простоволосою дівкою! І та звідня підстаркувата, хоч на молоду виглядає, розбирається геть наголо!.. Та, коли вона поклала сорочку на лаву й повернулася спиною до наймита, той від жаху ледь свідомість не втратив! Бо хоч він із нечистою силою злигався і сатані служив, однак не бачив досі ще замість спини голого хребта кістяного та кривавих нутрощів. Від несподіванки він упав з паркану. Ледь не вбився! Якось там приповз-пришкандибав до хати, але ні про що жінці не розпатякав. Лежав до обіду — казав, що поперек прихопило. Тут його покликав Сергій Стрілець і наказав коня вигуляти по долині й попорати гарливо, бо він сам нездужає. Ну, кінь знову почав підпадати. Тоді цей слуга сатани, наймит, вигадав хитрість. Як ставив коня до стайні, то й каже:

— Мій господине! Певно, Вороного нечиста сила мучить. Певно, до стайні проникає. А я знаю спосіб, мені один чернець із Печер передав. Слухай, що скажу, мій господине, — треба на смугах паперу написати слова із Псалтиря і наклеїти їх навхрест на вікна, на двері, на щілини й дірки. І тоді ніяка сила не проникне всередину!

Сергій Стрілець був геть змучений, ніби його з диби зняли, подивився так сумно-сумно на свого наймита й питав:

— А людину теж можна захистити такими паперами?

— Тільки оселю можна захистити. А самій людині потрібен якийсь дуже могутній оберіг. Ще щось потрібно мати на тілі, крім натільного хреста…

Сергій Стрілець аж засвітився, очі в нього заблищали, і він наказав осідлати Вороного.

І поспішив щодуху в монастир по свого золотого змійовика.

Повернувся він на змиленім коні, ледь його не загнав, але був спокійний й усміхнений. Коня знов поручив наймитові, а сам сів писати молитви на паперових смугах. До вечора, скільки треба було, списав і наклеїв на всіх вікнах, на лядах і на дверях. Оберега золотого поверх каптана над яг і почав псалми співати. Він стільки псалмів знав, що можна було подумати, ніби він диякон, а не найкращий стрілець Києва.