Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Підстаркуватий чоловік, трохи сивий, трохи скулений, зросту трохи вищого, ніж середня людина. Але що було в ньому справді дивно — це одяг. Ні, не сам одяг…

Який одяг вдягне — на той стан і виглядає. Як у свиті чи сіряку — наче справжній поселянин. У каптан вбереться — справжній купець. У киреї чорній тонкотканій — наче дяк… Так ось — той боярин Сергій і пригрів цього Алхимника на своєму хуторі. Зразу й почались дивні діла!.. І ще забув сказати: як би він без демонської сили міг одночасно з трьома чужинцями на їхніх трьох мовах розмовляти? І ще одне — ходив він швидше за всіх і на великі відстані. Хіба ж не диявол носив його на плечах, коли він перед вечірньою службою виступив до Обухова, а повернувся наступного дня ще до обідньої служби?! Бувало й таке: причепуриться він та в нове вбрання вбереться, плечі сутулаві розправить, і ніхто не познає в його поставі книжну людину. А подумає, що це колишній бравий вояк.

Може б, і вийшло що з київським престолом, може, і допоміг би Сергієві Стрільцю золотий оберіг стати володарем Києва. Може б, і допоміг йому і порадою, і хитрістю, і чарами той Алхимник. Та тільки, перш ніж з'явився Книжник, познайомився боярин Сергій з донькою литовського Лицаря. Хоч Лицар і литовець, а народився у Києві. Був воїн знаменитий. Тільки жорстокий, пожадливий і гонором вирізнявся. Бо сам король лядський Ягайло, бачите, його в лицарі посвятив! Жінка в Лицаря теж литовка. І так само, як і він, народжена в нашій землі. Її батько був чоловік не простий — барон, із нобілів. Тільки на ній од самого початку прокляття висіло — вона все дівчат народжувала. Але не це головне — всі були вже мертві… Аж нарешті народила живу і здорову дівчинку. Перед неї, може за півроку, її покоївка народила безкоровайну дитину. А господиня боялася, що того хлопчика Лицар признає за свого і всиновить. І от найняла господиня циган. Це чортове сім'я тоді в нас тільки з'явилось, і не всі ще християне розуміли, яка гидота до нас приперлася… Цигани вкрали в покоївки дитину.

Лицар про те якось провідав. Може, через ворожку. Може, ксьондз йому підказав, що то його жінка підкупила циганів, аби вони вкрали й завезли кудись дитину. Лицар не один раз блудив із покоївкою своєї дружини. Він справді зрадів, коли вона народила сина. Почав замишляти, як би кому із вельможних прилаштувати в годованці. А тут цигани й украли дитину. Лицар як обісів. Від того часу мордував жінку повсякчасно тілесно й словами, ганьбив і принижував при всіх. Та дворова челядь у нього була вишколена — всі перед ним тремтіли. А водночас і любили, бо він їх добре жалував. Потроху дійшла жінка до того, що в зашморг полізла. Щоправда, поховали її, ніби вона впала і голову розбила. Та всі знали, як воно насправді сталося. І ксьондзи покрили гріх. Не хотіли своїх перед нашим людом на ганьбу прирікати.

Лицар на свою доньку Магдалину не звертав ніякої уваги. Можна сказати б, і бачити її не хотів. Не чіпав і не лаяв, поки не привіз цю галицьку відьму, цю блудницю невтомну — Сусанну. Як він її здибав? Повертав із війни з німцями-лицарями. У тій війні страшенно розбагатів — захопив німецький віз смолоскипів. Це про людське око. Насправді ж — привіз скарбницю ковальовської комтури! І сховав монети під смолоскипи. Всім показував, яку здобич із своїми людьми взяв. Йому здавалось, що він усіх обдурив. Сатана не дрімав — підкинув йому на дорозі Сусанну — відьму і шалену блудницю. Із самої Галичини відбувала вона прощу відьомську на Лису гору… Трухала наша відьма на Лису гору. Вони з усіх наших Україн туди збираються: і з Галицької, з Подільської, з Волині і зі степу, з Полісся, навіть із Червеної Русі. Диявол не спить. Диявол розставляє і найхитрішим свої пастки. От сатана й підкинув на дорогу перед Лицарем хтиву відьмачку, щоб вона обкрутила хитруна і посягла на його срібло-золото. Не тільки я кажу, що Сусанна була відьма. Сусіди говорили і просто чужі люди, ніби бачили, як вона крізь димар вилітала і прямувала на їхній шабаш на Лисій горі. А може, й на Бусовиці. Потім у сусідів, поки вона господарювала в Лицаря, пропадало молоко у корів. Не раз і не два перекидалась вона на чорну кішку. Хоч волосся мала світло-русе, аж ніби полове, а очі справді, як у кішки, зелені. І здоровенні, отакенні завбільшки. Хтивість не можна уявити — злягалася з ким могла і де могла. Навіть одного разу, розповідали люди, під час банкету зайшла за відхилені двері і, схилившись ніби над діжкою із квасом, підставилась одному пахолкові. Що в неї було відьомське — вона не чекала, коли до неї почнуть залицятись. Перша заманювала чоловіків у свої пелени. Звісно, ніяка жінка, якщо вона не відьма і якщо їй сатана не підсобляє, не зможе такого вчинити. І потім вона зовсім не старіла! Це й Алхимник свідчив. Він її після Єдигеєвої навали бачив, вона зовсім не постаріла. На що вже був зух, але й він злякався — виглядала точнісінько так, як її вперше побачив! Жодної зморшки за всі роки їй не додалося! Потім таке — вона ніколи не стомлювалась. Ні від блуду, ні від хатньої праці, ні від довгої мандрівки. І ще один доказ — усі без винятку постраждали, з ким вона стикалася. А вона вислизнула із залізних лабет долі й опинилась десь аж на Холмщині — неушкоджена, непостаріла й жива!.. Донька Лицаря Магдалина її зненавиділа від першого кроку. Щодня знімала бучу! Гвалт і гармидер! Магдалина будь-що хотіла вижити її з оселі. Але Сусанна так догоджала, так догоджала своїм єством блудодійним підстаркуватому Лицареві, що він аж умлівав.

Ну, а коли донька ніби побила Сусанну так, що та не змогла до Лицаря в ліжко залізти, то він вислав доньку свою на пасіку. Разом з нею відіслав і мамку, її годувальницю. Пасіка стояла недалеко від Либеді за горбами. Під тим знаменитим липовим гаєм. Жив на хуторі старий пасічник — він і сторожа, він і робітник, він і підпора скривдженим бабам… Панночка Магдалина від образи і безсилої люті почала проклинати батька, свою загиблу матір і навіть стала ремствувати на Бога!.. Коротше кажучи, нечиста сила нею опанувала! Бо, коли починають у гніві проклинати і батька, який би він не був, і на Бога ремствувати, що несправедливо її карає, тут добра не чекай — за першою спокусою прийдуть легіони дияволів! Сатана ніколи не спить! Бо сатані відпочинок не потрібен! Немає йому втоми у підступах та розкиданні спокус!.. Отож донька Лицарева цілими днями то голосила, то проклинала Божу волю… Тим часом на хуторі з’явився лікар Окиша. Він був і за похлібника Сергієві боярину, і лікував його, бо в Сергія Стрільця часом боліла голова — його ще на Ворсклі вдарили келепом по тімені.

Якимось чином мамка панночки взнала, що Окиша на хуторі в боярина. Мамка й прийшла до нього по допомогу. Боялась вона, що панночка Магдалина накладе на себе руки. Бо дияволи вже добре обсіли панночку. Хоч не могли зовсім подужати, та не покидали її ні на хвилю.

Окиша прийшов і побачив, яка вона красуня. А сидить на пасіці, мов на засланні, і в самотності скніє. Отут диявол і вдихнув йому в душу спокусу! З цього, власне, все й почалося! Але ж як хитро діяв диявол — Окиша був п'яниця. Кажуть, що всі п’яниці однакові. Я кажу — дурниці! У кожного п'яниці є своя вада, якесь найслабіше місце. В Окиші теж була біда — хміль не відбивав у нього ні лікарської вправності, ні хорошої пам'яті. І не старив передчасно його тіло, як ото всіх п’яниць підточує… Хміль відібрав у нього всяку здатність не тільки до бездумного блуду, а й до звичайного дітородження. Але ж я кажу — хміль над ним дивно посміявся. Розумом він як лікар і як муж одразу зрозумів: панночка потребує будь-що любовного єднання! А що сам був нездалий через своє пияцтво, то зразу ж вирішив звести їх — боярина Сергія і панночку Магдалину!.. Не знаю, брехати не буду, бо вже й тоді ніхто не знав, але якимось там робом затяг Окиша свого господаря і благодійника славного витязя боярина Сергія на пасіку. Ще раз треба сказати — це всі свідчили — мужність боярина Сергія не мала меж. Я особисто знав одного знаменитого жебрака з-під Печер.

Він теж воював проти ордену. Той каліка бачив у бою Сергія Стрільця. Стрілець Сергій під’їздив просто до ворожих шанців, спиняв вороного і бив стрілами ворогів. Без похибки. Той каліка мені казав: «Його лук ніхто не був здатен нап'ясти». Стріли з того лука пробивали крижацьку броню, мов бив із куші! І кінь у боярина Сергія заворожений — бій гримить, січа гуркоче громом, брязкіт страшний, німці і з гаківниць палили, — а кінь не шарпається, не вихає. Жодного дотику вуздечки, жодного стискання ніг! Кажуть, власне, хто зараз знає? Казали тоді — перед походом Сергій Стрілець водив свого вороного до одного знахаря аж у Звіринець, щоб той йому заговорив октаза. Я думаю, тому знаменитому жебраку, колишньому воякові, ні до чого було брехати, але він свідчив: боярин Сергій збив на землю німця-лицаря з коня. То лицар відбіг у кущі, вихопив у латника кушу і почав її напинати. Сергій скочив з октаза і кинувся з келепом у чагарі. А кінь, мов пес, за ним іде! Упорав боярин Сергій лицаря. Кінь підбіг до Сергія і сам перед ним прихилив коліна. Господар сів на коня і помчав далі битись!..

Ворогів найсильніших, найвправніших не боявся боярин Сергій… А от жіноцтва боявся. Аби не виказати, що він їх лякається, уникав їхнього товариства, як тільки міг. Отож затягнув його Окиша на пасіку. А тим радість нечувана — гості! Пасічник та мамка почали гостей пригощати. Окиша вмів зуби заговорювати і підпоїти співбесідника. Скоро вже і пасічник, і мамка були добряче підпилі й не збирались іти до молодят у світлицю… Я й кажу, що, тільки панночка Магдалина відкрила вуста, біси проникли в неї. Не встигли за мамкою двері зачинитись, вона зразу схопила боярина за руки і в сльози: «Ти мій ясний соколе! Моє кохання і моя смерть! Яким тебе чорним вітром на мою бідну голову принесло на цей убогий хутір!..»

Боярина наче стій напав — сидить і не може від сорому ні вуста розтулити, ні рукою поворушити. Вона, таке побачивши, знахабніла вкрай — сіла йому на коліна, руками обвила і давай цілувати! Та з таким завзяттям, що в бідного боярина губи спухли, а на шиї вона йому синці понаставляла. Допалася до бідного звитяжця, мов вовчиця до свіжатини!.. Панночка була правдивою незайманицею, але якщо в дівицю увійдуть біси, то вона може таку саму радість від блуду мати, як і розгуляна хвойда!.. Крім того, потім її мамка згадувала, що вона просила їй все-все розповісти про залицяння чоловіків до жіноцтва і про гріховне злягання. Мамка була нівроку гарна молодиця, хоч їй було майже сорок років! Певно, тому, що тільки один раз понесла і один раз народила. Після пологів вона жодного разу не вагітніла, а скочити в гречку любила.

І тільки після дитини зробилась пишна.

От ті п'ють на кухні, а ті, в світлиці, милуються. Почала панночка шарпати Сергія Стрільця: «Поцілуй мене, соколе ясний! Моє ти сонечко краснеє! Поцілуй!» Ну, він її легенько так у щічку й цмокне. А їй те, що він такий нерішучий, боязкий, тільки снаги надає! Каже йому ця шалениця: «Поцілуй мене, голубе мій сизий, у вуста, у вуста! Голова мені тьмариться — так прагну твого поцілунку!» Він її цілує, обережненько так, у вуста. Від його ніяковості вона роз’ярилась, розпалилась, що вже ні стида, ні сорому, ні тями! Виставляє йому свої перса. Тільки він їх поцілував, вона як застогне, як застогне… Він злякався, бо не мав ніколи справи з жінками… Просто на ньому було прокляття всього роду і матері, і баби, і прабаби… і всіх… за їхній блуд і невірність чоловікам. І він про це знав. Знав, що він байстрюк. І боявся, що і його жінка стане такою ж. Це він потім, вже зовсім переможений демонами, обливаючись сльозами, оповідав своєму похлібникові алхимникові Ярчуку… Але тоді він ще демонами не був вкрай поневолений. Просто вона дуже зненацька його прихопила і в нього від несподіванки розум запаморочився. Тому слухався її і не перечив. Вона ж сама залізла до нього під одяг, випростала його єство назовні і сама себе його єством позбавила цнотливості!.. Воістину — де сатані не під силу, там він жінку посилає! Для простого чоловіка — просту звабу, а непереможному Сергієві Стрільцю — навіжену хвойду, блудодійку з поклику душі!

Хто зна, скільки б вони в світлиці забавлялись, а ті, на кухні, пили мед. Та чогось мамка визирнула у віконце — а далеко на горі, на лівім березі — там вершники. Мамка зразу впізнала Лицаря. Вони так боялись Лицаря, що враз протверезіли й кинулись усе ховати. А лікар Окиша та боярин — городами до липового гаю. Це було вперше, щоб боярин Сергій утікав. Він страшенно злякався, що Лицар застукає його зі своєю донькою і примусить одружитись! Бо всі знали, що він людина богобоязлива та цнотлива. І раптом такий глум?!! Якась навіжена, та ще й латинської віри, та ще й незаймана, сама його спокусила… Шалені, неймовірні справи!.. Він тікав до себе на хутір, як від нечистої сили! Та й справді, це ж були сатанинські ігрища!.. Він після того і постався, і молився, але ніяк не міг забути розпусну, навіжену панночку…

Лицар не застукав їх у себе на пасіці. Однак його люди погнали слід за Окишею і Сергієм. Тоді Білий Лицар вирішив обезпечити себе. А він не був дурним — враз зрозумів, що Сергія Стрільця потяг на пасіку Окиша. Лицареві люди прихопили Окишу, коли той з’явився на Подолі, і трохи примучили. Пообіцяли додати, якщо лікар погано затямить Лицареві слова.

Треба вам сказати, що в нього були вірні слуга — татари-ногайці. Нема що пояснювати — справжні вовкодави. Скажені і невблаганні. А він, Лицар, їх добре шанував — одяг, зброя, добра їжа — всього їм було від нього. Навіть татарочку-рабиню їм купив.

Окиша, звичайно, злякався смертельно. Бо він був — лікар, людина з поспільства. Тому втік кудись до монастиря. Там допомагав прочан лікувати, псалми співав. Голос був у нього дивної краси. Люди казали, як густе вино розливався. А душа — ница. Бо п’яничка. А п’яниця з-поміж усіх людей себе одного любить, себе одного голубить та тішить!..

Сергій Стрілець тим часом зовсім збожеволів на своїм хуторі. Хоч і постався, і молився, та спокуса ввійшла йому в душу, уразила в саме серце. Він і вдень і вночі тільки й думав і снив панночкою. Водночас і боявся, як смерті, гріха з нею, і хотів, прагнув блуду з нею більше життя! Змарнів, схуд, почав плакати. Та не міг наважитись переступити поріг садиби. Навіть коня не виводив за браму. Кінь вороний, його улюблений кінь, почав табіти, занепадати! Боярин Сергій знав, що він тане. Але не було в нього життєвої волі самому взяти та й піти до цієї!.. От як сатана підступно вдарив у спину славного витязя землі Київської. Не взяли його ні татарський аркан, ні меч німецький, ні чума кримська, ні ковтун жмудський, а навіжена баба своєю ненаситною утробою подолала! Він танув наче свіча на вітрі. Може, кілька тижнів йому лишалось. Аж тут з’явився на хуторі Алхимник. Він і Чорнокнижник, він і Гудець, він і Дударик. Хто як його звав. Я сам не знав подібної людини…

Мудрих та бувалих людей питав — усі казали, що такого як Алхимник другого не було. І, певно, вже не буде в Києві. Він усе міг. Але ніде й ніколи довго не тримався. Він побачив, що Сергій Стрілець тане. І одразу почав його лікувати. Як справжній чародій. Попрохав у Сергія хорошого вина. Той сказав, де вино. Алхимник приніс корчагу і питає: а з чого пити? Сергій Стрілець сказав у скрині срібну чашу взяти. Чаша була срібна, знаменитої німецької роботи. Згодом, по багатьох роках, бачив її у замку. Один тільки раз там був, а от пощастило таку річ побачити!

Налив Алхимник у чашу вина. Надпив половину й каже Сергієві Стрільцю до дна пити. Той узяв її, став пити. Алхимник же йому в очі дивиться і повіками й не кліпне! Як боярин випив, Алхимник зразу й каже: «Від нас біда відійде, поки вино є!» Треба тут сказати, що, коли Сергієве майно описували писарі воєводські, там було майже дві дюжини корчаг із найкращим кримським вином! Та коли на якийсь бенкет в раді хотіли подати його до столу й покуштували, то виявилось, що то все оцет! От вам ще одне діяння сатани!