Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

І садок ми купили. І на другий рік по Єдигеєвій пошесті ми з батьком продали п'ять міхів яблук і корчагу вина. У нас вино не гірше, ніж у печерських отців. Звичайно, не таке, як грецьке з Криму, але все до пляшки у нас розкуповують.

А з тими що сталось? Та що — Сусанна, як гроші скінчились, втекла від Климентаса. А його друзі-пияки десь зарізали. Чогось не поділили.

Ілько ж повернувся до Києва і став поважним міщанином. До нього навіть літні люди, як хотіли смачно поїсти, приходили. А служити він більше нікому не служив, хоча йому й великі гроші сулили.

XI

Золотий змійовик

— Господи! Скільки в світі омани, брехні та диявольської спокуси! Найкраща захисниця проти диявольщини — наша християнська віра! І щира молитва — могутня захисниця християнської душі. Також рятують людей чудотворні ікони. Вони — як фортеці неприступні на шляхах сатанинського війська. Тому-то люди прагнуть завжди придбати собі чудотворні ікони. А коли й загарбати чи хитрістю заволодіти чудотворними. От хоча б така історія: мати Мономахова привезла із Цареграда до Києва ікону Божої Матері. З нащадками Мономаховими ікона потрапила до Галичини. Коли Львів остаточно став хилитися під ляхів, домінікани вициганили в Данилових нащадків цю прекрасну ікону. І поставили в своєму храмі.

Коли ж був князь Опольський намісником, ікона зачарувала його. Перед її чистим, ясним, радісним письмом не могла не зрадіти жодна душа, навіть і ница. Ніякі латинські ікони не здатні до Матері Божої рівнятись ні абрисом, ні кольором! От і вирішив князь, коли його змістив король, забрати в свою вотчину ікону Божої Матері. Як вирішив — так і вчинив! Що проти князя ченці вдіють? Та й вони не святі — не по правді дісталась їм доброславна ікона! Чи довго чи не довго ховав князь Опольський ікону, а тільки якась біда з ним сталася. І був йому голос, що все піде на краще, коли він віддасть ікону в монастир. І він віддав її в монастир до Ченстохова. А щоб сліди свого грабунку зі Львова замести, пустив поголос, що та ікона належала святій Єфросинії Полоцькій. Щоб домінікани не пожалілись королю та не повернули собі ікону… Тільки Матір Божа постала на Ясній Гурі в Ченстохові, як її сила проявилась і пролилась благодаттю на лядську землю. Не один рік покривала все поспільство лядське від бід та завірюх. Поки ті ярі таборити, повсталі чехи, та не побили тих триклятих ляхів. Чим вона, Матір Божа, не догодила чехам, а тільки вони, коли вдерлися в монастир, вдарили по ній мечем. Але чомусь не порубали її до кінця, а покинули та й подалися далі. Чи покарав їх тоді Божий гнів, чи не покарав, брехати не буду. А тільки взяли ченці ікону і повезли до нас, до русинських майстрів, щоб її поправити. Та, як не старались львівські ізографи, не трималась проста яєчна фарба на восковому письмі. Мені не доводилось підновляти воскові ікони. Я й сам їх не бачив, а тільки чув. Тому не можу достеменно сказати, що не можна підправити воскове письмо звичайним письмом. Воскове письмо найдорожче і найстаріше письмо. Зараз його ніхто вже на білім світі не вміє творити. Ну, звичайно, ясногурські ченці роззлостились, забрали у галичан ікону і повезли її в Угорщину. Бо тоді ще половина ченців з Ясної Гури були угорцями. А в Угорщині малярі-зографи довго не мудрували — здерли воскове письмо до дошки і перемалювали все спочатку. Повернулись із перемальованою іконою до свого монастиря, і почалось знову Боже благословіння!..

Могутній захист людині хрест натільний — хто цьому може заперечити?! Тільки я-от вважаю, що не варто носити дорогоцінні хрести. Доля людська перемінлива, і тому коштовність може стати диявольською спокусою для інаковірних чи й наших безбожних грабіжників. Був випадок, як Єдигей смердючий сплюндрував Київ. Потрапили двоє друзів у татарський полон. В одного був дуже дорогий срібний натільний хрест. Татари вздріли коштовність і вмить здерли. Він від грабунку, від втрати хреста наче розумом повередився. Ледь членами рухав. Хто на нього глянув би, зразу сказав би — людина приречена. Тоді його товариш пожалів його і віддав йому свого хреста. І що ж? Той врятувався, бо зразу ожив. А той, хто віддав, лишився без великого свого захисту. Загинув десь на шляху до Криму. Люди, яким вдалося повернутись із полону, розповіли про все…

Особливо ж сильні хрести, якщо в них схована хоч крихітка святих мощей… Але, на жаль, поспільство не завжди покладається на молитву, ікону та хрест. Майже всі наші люди носять всілякі обереги. Хто відверто, хто потайки. Серед оберегів трапляються надзвичайно сильні, а буває — навіть і могутні. Та все одно той, хто носить їх, ніколи не знає, в чому саме явиться їхня сила. Бо ті обереги — небезпечні, як лезо меча двосічного без піхов! Деякі обереги мають за собою такі історії, чи дивовижні, чи криваві, що страшно про них і говорити.

Бо лише розмовами, переказуваннями можна злі сили знову викликати, цур їм та пек! Але спокуса все ж велика! Хоч і гріх воно розважатись такими історіями, одначе не можу втриматись, щоб не розповісти. До того ж історія для багатьох може бути повчальною. Тільки ось що — вуха у всіх є, але не у всіх вони відкриті. Всі ніби слухають, але не всі чують! Тому-то, хто хоче почути, нехай слухає уважно. І не звертає уваги на окремі слова, а думає про зміст і божественну істину, яка є в кожній історії. Отож я попередив і тепер почну свою розповідь. І вже не вибачатимусь ні за слова, ні за їхню силу. Бо всяк повинен не до слова чіплятись, а почути і сприйняти нове душею і розумом. Почну від самого початку.

Часи міняються — міняються і звичаї. Як звичаї міняються, то й ознаки влади і місце людини міняються. Колись, у золоті київські часи, які були знаки княжої влади у нашій землі? Шапка княжа дорогоцінна, лускатий вінець золотий чи срібний, барми і меч! Тепер же той, хто є князем грецької віри у нашій славній Україні, не носить ні барм, ні вінця лускатого. А шапка, дуже дорога, соболина, вже не золота і не срібна!.. Сьогодні справжня золота шапка є у великого князя московського. Та й та шапка їм з чужини прийшла. Її в Агарянській землі майстри спорядили, а їхні володарі, ординські царі, подарували московським князям разом із ярликом на їхні землі і володіння людом хрещеним. Я не брешу. Бо знав одного дивного чоловіка, чаклуна і пронозу. Він бачив її хоч і здаля, але на власні очі. Та про того чоловіка я ще скажу вам… Отож в золоті київські часи наші князі носили дорогоцінні обереги-змійовики. В молодості мені потрапив до рук старовинний «Псалтир». Я мав перемалювати рисунки до нової книги. Вона була написана на телятині-харатеї, а я перемальовував на венеційський папір. Який папір, який папір, шовк, а не папір! На трьох пергаменах були два князі намальовані з бармами та оберегами-змійовиками. Змійовики на золотих ланцюгах висіли нижче барм. Обидва були золотом твореним вималювані.

Тоді, в славні київські часи, золоті змійовики носили великі князі. А тепер лише відуни та чародійки по волинських та чорнобильських пущах чіпляють на себе мідні обереги-змійовики! Та повернімося до самого початку.

Ще в золоті київські часи славному нашому князеві Володимиру привезли в подарунок золотого змійовика аж із самого Цареграда. А великий Володимир подарував щирозлотого оберега своєму синові Ізяславу. Хтозна, чи допомагав оберіг Ізяславові та його сину Брячиславові. А от правнукові Володимира, бісівському чародію та перевертню Всеславові, оберіг вірно служив. З усіх бід і халеп його визволяв. Від усякої смертельної рани в січах рятував!.. А потім дістався його онуці Єфросинії, діві чистій і святій. Була вельми вправна і досвідчена в книжному ділі! І як монастирем кермувала, а списування книг все одно не облишала. Книжне мистецтво опанувала досконало, не гірше мужів-переписувачів! Я на власні очі бачив на Подолі в монастирі списану її рукою книгу. І харатея тонка, і письмо досконале! Святість і жінку людиною робить! Коли преподобна Єфросинія зібралась відбути прощу до Святої землі, то їй пособляли в далекій путі небіж її Давид та сестра Євпраксія. Єфросинія ж тоді дала оберіг-змійовик князю Давиду. Бо оберіг був проти всякого головосіку та вояцької пригоди. Справді святою була Єфросинія, і Бог послав їй таку смерть, яка всяким християнином вимріяна, — поклонилась гробу Господню і віддала Богу душу в Святій землі. Потім, коли Давид привіз тіло своєї святої тітоньки в рідну землю, він повісив оберіг у храмі Святої Софії. І висів знаменитий щирозлотий оберіг у Полоцьку аж до татарської чуми, до нашого Судного Дня!.. Тоді хтось із нащадків Давидових надягнув оберіг і поспішив на криваву січу. Та перемога ще не судилася християнам!.. І потрапив могутній змійовик в лабети смердючих ординців. Батиєві пси були хитрющі та підступні. Вони завжди про чужі обереги та клейноди намагались усе досконало вивідати! Скрізь у них були для цього вивідувані. І речами, сповненими вищої сили, вони не розкидались, пильно берегли у своїх скарбницях. Знали про кожну річ усе. Мені це розповідав сам чорнокнижник Ярчук. Я вже казав про нього. Чого він тільки не знав і чого він тільки не вмів! Без сумніву, без жодного сумніву, йому пособляла нечиста сила. Без помочі вражої сили стільки знати, стільки всього вміти — неможливо!..

Отож чарівний оберіг-змійовик лежав у татарській потаємній скарбниці до того часу, поки не покликав іуда Вітовт наших витязів на Ворсклі під ординські копита. І мертвих була тьма-тьмуща, і сила-силенна потрапила в полон. Серед бранців опинився один отрок із бояр ліпших. На ім'я Сергій. Йому потім дали одне прізвисько — Боярин, друге прізвисько — Стрілець. Військові мужі звали його за очі лише Стрільцем. Але то вже потім. І не це головне! Головна таємниця ось у чому: за станом він був боярин. А от по крові — беріть куди вище! У нього серед предків навіть небога кесаря! Ке-са-ря! Але на ньому лежало тавро прокляття. Не просте прокляття, а через дикий блуд предків. Бо перед ним всі його чоловічі предки були лживі, підступні. І прапрабаба, і прабаба, і баба, і мати приживали дітей від коханців. Ну, а ви ж знаєте, це й дитина знає, якщо підряд три баби народжуються та все байстрючки, то третя — вже відьма природжена! Але замість байстрючки — народився хлопець. Дуже слухняний, розумний і дуже гарний лицем і тілом. І ще одне — силою перевищував усіх своїх однолітків.

І от чоловік матері того Сергія Стрільця взяв його, зовсім молодого отрока, на смертельну битву над Ворсклою. Сам боярин загинув. Хлопця захопили ординці з Криму, який на той час ще підлягав Золотій орді, і погнали в полон. Потрапив отрок Сергій у неволю до одних знаменитих беїв. Ті беї теж мали трохи крові небоги кесаревої. Казали, в неї багато було доньок. А чоловіком її був знаменитий правитель Ногай. От її дочки й пішли у татарські вельможні роди. Тільки одна потрапила в наші краї. То й була вона прапрапрабабою Сергія Стрільця. Почали татарове його в свою віру навертати. Тільки від перекидництва він врятував свою душу. Але не врятувався від іншого зла — продав душу їхнім чародіям. І вмить навчився краще за всіх стріляти з лука. І жив він серед них, бусурманів триклятих, і їжу їхню гидку їв, і як вони всяку гидоту чинили, то й він впадав у гріх і блуд боговідразний. Хіба що хрест на грудях носив. Ті богомерзькі ворожбити та бусурманські ченці навчили його і збуджуюче зілля ковтати, і жувати, і дурманним димом обкурюватись! Це дало йому здатність відлітати в далекі краї, розуміти звірину мову і перетворюватись на жінку! Ви тільки подумайте — перетворюватись у бабу!

Коли ті татарські родичі та їхні ченці-чародії побачили, що він досяг великих успіхів у чарах, вони вирішили відпустити його в рідну землю. А спитайте для чого? А для того, щоб захопив владу у Києві і помагав татарським царям, як раніше, ще до Федора, всі київські князі, тримати християн в прихильності й підлеглості ординцям. Що був він ще занадто молодий, то дали вони для підмоги великий дар. Ні, не охорону із воїв-джигітів. Вони вчинили диявольську хитрість: подарували йому наймогутніший оберіг — щирозлотий змійовик самого Всеслава Вовкулаки. Немає сильнішого оберега в ратнім ділі! З того часу, як надягли татарські чаклуни йому на груди ланцюг із оберегом, не зазнав він жодної поразки! Всіх своїх ворогів і суперників у змаганнях лицарських долав. Сила золотого змійовика була страшна! Але з часом він почав відчувати, що з тим оберегом йому водночас неспокійно на душі, якась напруга. Він вирішив віддати змійовик на зберігання в монастир. Зразу стало йому легше і спокійніше. Взявся він за родинний хутір. Спорядив його як маленьку фортецю. А всередині будинку вправні майстри все оздобили, наче княжі хороми. Навіть стіни помалювали: як звірів ловлять та воїни змагаються на ристалищі. Заходився коло себе вправних і вірних хлопців гуртувати. Готував собі дружину! Як колись у золоті київські часи. Хлопці всі молоді й завзяті. То були діти путніх бояр, замкової вільної челяді і вільних селян навіть.

А щоб не кидалось у вічі литовським посіпакам, то збирались ніби на гульбища, на банкети чи на полювання на поспільських землях, не на красного звіра, звичайно, а на птахів перелітних. А насправді вчив їх боярин вояцькій справі. І зброю потихеньку прикупляв. Хоч від його старого «батька» дісталося йому дивної ціни оружжя. З тими кількома найближчими друзями об’їздив свої хутори й села, бо він був страшенний багатир. По селах та хуторах теж приваблював до себе вправних юнаків. Як соколи були хлопці! Тепер таких немає! Одні під Грюнвальдом полягли, других Єдигеєві стріли накрили дощем! Які були хлопці! А він серед них — найкращий… Але те, що злигався він із бусурманськими ченцями-чародіями, давалося взнаки. Ніхто його не зобов'язував іти на війну проти німця. Бо в нього друга була служба по спадщині. А він сам пішов на війну проти ордену і хлопців своїх вірних потяг із собою. Все через тих чортових ляхів і литовців! Самі не могли впоратися з німецькими лицарями-крижаками, то Вітовт загадав з інших земель полки зібрати. Повибирав найкращих. А боярин Сергій із сотнею своїх хлопців приєднався до Київського полку і виступив у далеку Німеччину. Коли виступав полк із Києва, то не стільки на нього дівчата дивились, як на Сергієву сотню. В його сотні більше дюжини було боярських дітей, а поспільного юнацтва — не менше трьох дюжин! Усі споряджені в списи, мечі, шаблі та кончари. Всі вдягнені в каптани з лунського та волоського сукна зеленого і червоного! Про всіх подбав Сергій Стрілець. Але повів їх на загибель. Жоден, крім нього, не повернувся! Відтоді, як повернувся, почалась його загибель. Прокльони жіноцтва його вбили. І оберіг золотий не врятував. Він був йому допомогою від прямої напасті. У страшній січі сам не дістав жодного удару! Він один поклав стільки німців, скільки у його сотні було вояків! Ось вам і оберіг, ось вам і чари! Хто бачив його в бою, всі казали, що не було хоробрішої і витривалішої людини в той день! Від сонця й спраги найміцніші вояки падали з коней. А він літав по полю, як орел, і без усякої втоми! З'являвся то біля німецьких гармашів, то коло лицарів і кожною своєю стрілою посилав смерть ворогові, проклятому латинянові! Або в око, або в скроню! Жодного промаху! Лук у нього був не дерев'яний, а з сайгачих і турячих рогів клеєний! Тепер таких немає! І стріли мав калені з таємної криці, що броню пронизували! Йому їх один коваль-чародій із Глибочиці кував і варив. Ніхто тепер не вміє варити таку крицю, щоб стріла з лука панцир пробивала! Того коваля, зовсім старого чоловіка, схопили й повезли до Криму. Там же по ньому й слід загубився. Більше ніхто таких стріл не вміє робити. Ні вірмени-зброярі, ні ковалі-німці. Немає більше в Києві таких майстрів-чародіїв.

Боярин Сергій як повернувся з чужини, то тільки доїхав до Хрещатицької засіки — спішився і до Пирогощі повз навколішках. Там, де вклякнув на молитві, криваві сліди лишились! От тоді б йому покаятись, прийняти єпітимію. А потім і з ченці постригтись. Щоб замолити свої гріхи, а за те, що спокусив чисті душі піти війною в чужі землі. Та чари і гординя потьмарила його розум. Жадоба влади все перевершила. І він не постригся у ченці. І не подався з Києва в якесь своє далеке село. Лишився у Києві й почав знов замишляти, як підвестися після страшної біди. Замишляв, як зготуватись до захоплення влади. Якщо по правді, то він мав право на київський престол. Бо доводився троюрідним онуком, через бабу, князю київському Федору. А князь київський Федір був князем суздальським. І хоч вони, суздальські, були з далекої Московщини, та вони мали ярлик татарський на київський престол. Отож прав у нього було більше, ніж у цих зайд-литовців, нащадків буйного Ольгерда. Я вже не кажу про воєводу, що на той час сидів у київському замку на Горі.

Проте, якого б високого роду в твоїх жилах не стугоніла кров, якщо всі знають, що ти байстрюк, — хто за тобою піде? Хто? У Києві, правда, і на Поділлі, під Литвою, було багато людей мужніх і вправних у битвах. Не боялись вони татарви в степу, ні Литві по містечках не корились. Все лише ворохобились всякої влади й чужої сили. Про них і думав-мізкував Сергій Стрілець. Ні, не схаменувся він. Остаточно потьмарився його розум жадобою влади і надією на перемогу в цьому безумстві. Тут, мов водяник із плесу, з’явився на хуторі один дивний чоловік. Великий проноза і майстер у всіх ремеслах. Я вже про нього казав. Був він чародієм-чорнокнижником. І сумніватись нічого. От хоча б таке — в один і той же день і час він грав і на весіллі, і в корчмі воякам. Чародійство? Звичайно. Деякі прості люди казали, нібито в нього був брат-близнюк. Дивна сліпота! Та йому було анітрохи не важко навіяти людям що завгодно. От хоча б зі мною як сталося? Я вчився у майстра-скринника. Вчив мене майстер, вчив, та нічого в мене не виходило. А прийшов до нього в якійсь справі Алхимник. І зразу сказав хазяїнові: «Чого мордуєш хлопця? До тесла й сокири він слабкий. Пристав його до письма. Нехай абриси наводить і кольори підбирає!»

По-перше, якби він не знався з демонами, звідки б відав, що в мене є хист не тільки до малювання, а й до кольорів? По-друге, якби він не був чародієм, то чи переконав би мого хазяїна, що мене одразу треба до найделікатнішої справи поставити, а не випробувати від найважчого і найбруднішого? Впертішої людини я навіть серед татар не бачив. Мій господар і слова йому не сказав, а зразу ж, ще при ньому, поставив мене квіти по тиньку наводити. Від того вже, від тієї хвилі я став малювати. І не гірше за інших! Цей же Алхимник нічим особливим від інших людей не вирізнявся.