Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

— Тихше, не верещи!.. Тікай звідсіля… Знаю — ти не винний… Це через мене тобі влаштували пастку… Наших суддів я знаю і… ваших… лавників… Добра тобі не бачити… Замордують… Тобі треба тільки… тікати!.. І подалі… І сховайся… Тікай… Тільки дай мені шаблю і поклич Нурлу.

— Нурла десь подівся… Я дивився… бо остерігався… його…

— А… Мустафа?

— Я його добре вдарив по голові і по дихалу… Він лежить без тями… Ось шабля… Тільки як же мені без оружжя? Без грошей?..

— Якщо тебе… із зброєю схоплять… ти… ти… пропав!.. — хрипів Лицар. — Ти простолюдин… і щоб… хтось… був винний, тебе й повісити можуть… Хто краще… знає… я чи… ти?.. Гроші теж небезпечно мати — гроші можуть загарбати… а щоб свідка не… було… зарізати… Тікай так… Хоча… На ось, візьми!.. Це тобі, — хрипів Лицар.

Кухар, щоб його почути, прихилив вухо просто до Лицаревих вуст.

— Ось тобі… від мене… за службу… — хрипів Лицар, — від мене… твоє ж… добро… Я взяв твій перстень… а він мені… бач що приніс?.. Хоч тепер… я знаю…, правду… Може, в цьому його чари?.. Тікай!!!

— Я покличу людей! Сусідів покличу! Ми їх упораємо! І чиста правда явиться людям!

— Щоб усі побачили… правду… про мою ганьбу… і дурість?! Я ж королівський лицар! Мого плеча сам Ягайло… торкнувся… мечем-щербецем!.. Мечем-щербецем… як посвячував!.. Ми — лицарі, а ти — поспільство… Якщо я кажу… слухай і роби… як я тобі раджу… Поспішай!..

Ілько не став виправдовуватися. Тицьнув шаблю в руки Лицарю, підхопив його під пахви й допоміг звестися.

А сам з кочергою, мов із ратищем, кинувся до челядинської хати. Схопив свою свитку, свій козуб і вискочив на подвір'я.

Вже й щербата скибка місяця звелася над дахом великого дому.

Під ганком рубались Лицар і Климентас. І хоч Лицар був сильно поранений їльком — він тіснив свого небожа. Краєм ока Ілько побачив, що на Лицаря збоку наскочила і Сусанна. Вона обома руками пхала кончар перед себе. Та Лицар влучно відбивався на дві руки — палашем і шаблею. Але дихання в нього збивалось. На все подвір'я було чути його хрипіння та харчання. Видно, він уже ні говорити, ні кричати не міг.

Ілько в затінку попід тином крався до хвіртки. Згодом він, старим дідом, розповідав: «Якби мені тоді та сьогоденне розуміння! Я їх обох упорав би однією кочергою!.. Послухався — Лицар наказав мені тікати! Як не послухатись. Тепер я розумію, що лицарство — наче одяг. Назовні. А під одягом тіло у всіх різне — в кого слабке, в кого витривале. А до тіла ще й душа є. З душею складніше — ніколи не знаєш, в кого вона виявиться до кінця сильною, а в кого й зламається».

Хвіртка була на замку. Лицар такий мав замок у хвіртці, що з обох боків потрібен був ключ. Ворота відчиняти — гуркіт зчиняти.

А позаду Климентас і Сусанна вже добивали свого покровителя. Ось вони за хвилю впорають Лицаря і кинуться до Ілька. Чи зможе він кочергою відбитись проти шаблі й кончара?

Тоді Ілько кинув свитку і козуб через паркан та й подерся на ворота, підтягся на самий верх і за мить був на вулиці.

Лицар завалився на землю. Небіж та Сусанна накинулись на нього і кололи, кололи, поки він і дихати перестав. Він їх навіть проклясти не зміг, бо голос до нього так і не повернувся.

Коли вони добили Лицаря, то вдерлися до челяді й закололи татарочку Роузу і ще двох служниць… Потім кинулись до Лицаревих скарбів. Їм треба було тікати з міста, тільки-но брами відчинять. Поки Лицареві вояки не повернулись у садибу. Отут уперше доля явила своє лице підступним злочинцям! Та вже було запізно. Виявилось — перстені, заморські самоцвіти, золоті ланцюжки, дукати венеційські та угорські золоті — хтось уже поцупив! А хто поцупив — і сьогодні ніхто не знає. Так ніколи й не дізнається.

Тож їм лишилася монета срібна — польські півгроші, та литовські денарії, та купи лівонських шелягів, та московська дрібна дєньга і небагато добрих празьких грошів. І жодного дуката. Довелося їм хапати хутро, дорогу одіж, срібні сосуди та зброю.