Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Знадвору крізь шибки ще трохи світла падало до світлиці. І Сусанна ніби якийсь рух унизу, на подвір’ї, побачила. Вона подумала, що то, певно, татари. Бо ж інші пішли хто до костьолу, хто до церкви. Одні оці козолупи ординські лишилися в садибі. Але вона не придивилась уважніше, хто там швендяє подвір’ям. Бо закортіло їй знову прихилитись до чарочки. Проте якщо вдень їй полегшало від однієї чарочки, то тепер вона аж три випила, і нічого… Тільки після четвертої враз відпустило. Так легко стало, але таке розслаблення найшло на неї, що не змогла із лави підвестися, голови від стола відірвати. Чи то вона куняла, чи то їй марилося, а тільки чула, як ніби хтось тихо ходив по світлиці, потім по сходах, потім знов у світлиці. Наче в опочивальні клацнуло віком скрині. Наче знову ступило до світлиці.

Поки опівночі почула, як відчинилася хвіртка і зайшли люди. Вона враз пізнала по голосу свого красунчика-крутіля. Зразу кинулась униз, щоб світильника засвітити у великій хаті. Як з ліхтарем підіймалась, то раптом уздріла на сходинці гаманця.

Сусанна підхопила і гаман, і срібник і запхала за пазуху. Запалила два малих світильники о три свічі і чекала, коли прийде її красунчик-крутіль. Її знов почало тіпати. Що буде, як, не дай Боже, прокинеться Лицар і вона не встигне розповісти Климентасу до того, як він із дядьком своїм побалакає? І водночас в її голові народилась одна хитра вигадка… Коли зрештою Климентас зайшов до будинку, вона вже вирішила, як звести Ілька зі світу. Щоб Ілько не встиг поговорити з Лицарем, перш ніж той піде з Климентасом на озеро.

Климентас як почув її вигадку, то страшенно зрадів. Бо йому тепер не треба було ані своєї голови сушити в цьому ділі, ані руки свої прикладати. І Сусанна заспокоїлась після розмови зі своїм красунчиком. Зразу їй не вдалося здійснити свою підступну вигадку. По-перше, були Великодні свята і на один день Лицар відпустив Ілька в Печери на службу. По-друге, в суботу в заутреню об’явилося страшне злодійство — із Пирогощі при цілуванні хтось відкусив із плащаниці найбільший в світі смарагд! Це був дарунок ще князя Федора! Весь Поділ і Верхній город аж гули від образи й жаху. А після Великодня поповзла чутка, що то перевдягнений латинський чернець відкусив смарагд. То вся залога воєводська була напоготові — при зброї, а хто й панцирі та кольчуги під сорочки й каптани натяг. Та потім виявилось, що втік дяк з Миколаївської церкви з усією казною. Востаннє його бачили, коли він від вечірні в п’ятницю стояв і читав на аналої «Діяння апостолів». В його помешканні нічого, крім голої лави, стола та полика, не знайшли.

А тут Гробки справляли православні християни — зовсім напруга спала, і можна було все ще раз обмізкувати. Вже зготувалася Сусанна свою хитрість здійснити, аж тут нова страшна новина — злодії задушили Сергія Стрільця і кинули його задавленого під вороного коня. Того найславнішого Стрільця Сергія не можна було голими руками взяти. Він у війну із орденом поцілив стрілами на смерть тридцять три крижаки. Рівно стільки було в нього стріл у сагайдаку. І всіх поцілив або в око, або в скроню! За нього був сам святий Юрій! Це всі знали. Але в нього часом страшенно боліла голова. Бо ще хлопчиськом при Ворсклі його втяли по тімені келепом. Отож жінка його управителя підсипала йому в ліки дурманне зілля. І, обпоєного, задушили. Потім знайшли знахурку, і вона призналася, що дала дурманну отруту для зведення Сергія Стрільця. А його, бач, довелося ще й душити, бо він такий був могутній утробою, що й отрута до кінця не здолала. Може, не тільки челядинці Сергія Стрільця були пов’язані із злодіями. Ще там при хуторі проживав один похлібник Сергія Стрільця — великий проноза та знаменитий книжник Юрчук.

Через усі ті пригоди Лицар поки що облишив думку про знаменитих корчуватських минів. Бо їздив то місця вибирати для королівського полювання у пущі, то бенкетував з литовськими та польськими нобілями. Вони зарання зібрались до Києва, чекали короля і великого князя. І ось нарешті після боліт, нетрів та пиятик приїхав Лицар додому. Зголоднів по бабству. І так товк свою ключницю, що аж кричала, і було те челядинцям чути! Старий стомився і заснув мертвим сном. Тоді вона, ще гаряча, перебігла від дядька до небожа! Якщо з дядьком вона кричала, то небіж сам стогнав і гарчав так, що на весь будинок було чути. Проте дядько не чув — спав як убитий… І небожа вона так вимучила, що він завалився спати… Отак обох приспала своїм невтомним єством. «О смоковниця неплідная, блудниця вавилонськая!..» Ті двоє хропуть, а вона, як кізонька, пострибала! Криючись та остерігаючись, дісталася до челядинської хати. І віддала зелений гаманець італійцеві. Вони так наче дружньо між собою були… Сусанна попрохала зробити їй послугу, тобто підкласти цей гаманець. Вона йому, італійцеві, й каже: «Поклади цей гаманець серед тих речей, які кухар особливо доглядає!..»

Не тільки Сусанну тіпало від усіх цих справ! Тепер цей зайда чорновидий трусився. І, кленучи все на світі, взяв у Сусанни триклятого гаманця. І поклав Ількові у берестяний козуб серед усяких його лахів. Лаявся італієць, проклинав усі ці підступні хитрощі. Але швидко забув про докори сумління та потихеньку роз’ятрився, як почала Сусанна перед ним заголитись, хизуватись безсоромно. І все випитувала, чи такі ж білі груди в дівчат у його далекій Італії. Хоч італієць і був коханкою у підстаркуватого ченця, вона і його роздрочила. Він не стримався і оволодів Сусанною в найганебніший спосіб. А їй хоч би що — сміється!

Перед самим світанком Сусанна зчинила галас, що хтось заліз до Лицаревої скарбниці. Сусанна галасувала більше за всіх. Кричала, що треба зараз же шукати, і просто тут, у садибі. Бо вона сторожко спала і не чула, щоб хтось із садиби виходив. І собаки не гарчали — значить, свій!

— Тихо! Не здіймай гвалту! — зупинив її Лицар. Татарам сказав: — Хлопці! Огляньте подвір’я — чи є сліди до паркану?

Татари та Йонас вийшли, а всі чекали, що ж буде далі. Йонас швидко повернувся і щось сказав Лицареві на вухо. Повернулись татари і привели Роузу та Ілька. Кажуть, Ілько зробився мов печений рак, а Роуза без кровинки в лиці. Тепер усі бачили, що в татар точно жовта шкіра.

— Господине наш ласкавий! Слідів немає. А ці в мовниці блудили.

Лицар махнув рукою, щоб їх не тримали.

— Ганьба! У моєму домі було тільки дві крадіжки. Одна тоді, коли Володимирко геть забрався. Тоді весь Поділ і замок довідались про мої справи. Друга крадіжка — сьогодні. І я не дозволю комусь пхати носа в мої справи. Ми самі все розплутаємо. Щоб не падала ганьба на ваші і мою голови. Шукатиме Йонас. А ви всі будете свідками. Почнемо з челяді.

Всі з дому пішли до істобки.

При трусі в челяді виявилось багато дрібничок. То ложка, то монета, то перстеньок, то гребінець, то гудзик цяцькований. Більше за все всякої всячини в татарочки Роузи. Вона зовсім сіро-жовта стала. Але ні писнула, ні сльозинки не пустила. Та й речі свої хитро ховала — в глибокій щілині під вікном. І скіпкою забила. Обшукали конярів. Теж якісь дрібнички з панського гаразду. Тоді Лицар спитав у вояків, чи дозволяють вони у їхніх речах трус влаштувати. Вояки спокійно згодились.

Всі посунули до їхньої половини.

А кухар Ілько жив у одній клітині з італійцем. В такий спосіб Лицар нагородив Ілька — платню йому не підвищив, а сказав жити разом з італійцем. Так і вийшло, що першим оглядали речі Ілька. Тут і виявилось — гаманець був у підкладці Ількової старої шапки.

— Так, — сказав лицар. — Хлоп, хоч його озолоти, все одно злодій.

— Сеньйоре, чи можна подивитись на роботу? Це венеційська робота, здається, — зголосився вояк-італієць.

— Чого це — здається? Венеційська! — обурився Лицар на слово свого вояка більше, ніж на Ількове злодійство.