Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

— А як же ти? Тут кульгавий у тебе під боком… Дуже він мені не подобається. Все крутиться, щось вивідує. Ну чий він соглядатай?

— Не мертвись! Я спочатку теж думав, що до мене підбираються княжі пси. Мені розвідали про нього. Він волопас. Його багато купців і погоничів знають. Через усю Україну та Галичину ганяє волів для львівських вірмен. Потроху всього — і п’є, і, буває, поцупить щось, але найбільша вада — гравець. У доносительстві й шпигунстві ніхто не підозрює. У найближчі дні він мені не завадить. Його в заїзді гравці так потовкли, що й за тиждень не оклигає. Боярин привіз його поперек сідла, як лантух із ріпою. Молодиця лементувала, мов недорізана. Боярин Сергій уперше звищив голос — пообіцяв викинути обох на сніг, якщо галасуватиме.

Я покріпився на дорогу і почав вбиратись. Лавр кинув срібну корону й клопотався коло мене. Допомагав мені, обмацував усе, перевіряв по кілька разів. Щоб, боронь Боже, чого не трапилось, щоб не завадило на довгім і небезпечнім шляху. Що не кажіть, а тридцять три версти. Мандрувати вночі через гори та яри, через річки й ручаї серед зими небезпечно. Мав би труситись, шарпатись. Проте невгамовний шал від Лавра ніби переливався до мене.

Як ото, буває, шаленство сатанинське від одної людини передається, перекидається до другої.

Коли я вже спішив уздовж Либеді, то думав і думав про наше королівство. Правда була братова — Києву потрібен свій король. Люди в нас владопослушні. Не те що ворохобні новгородці чи лукаві московити. Але влада в нас іноземельна, себто чужа. Наші владці — зайди в нашій землі. Тож і нема кому піклуватись про народ. А народ без свого пастиря — бидло… Пі, король конче потрібен! Князі — не те…

Я поспішав віднести потаємного листа. Без сумніву, той лист — щоб гуртувати людей і готувати поміч новому королю. Уже й не сумнівався, хто стане під королівський вінець. І водночас не міг повірити в те, що все, що Лавр робить і в чому йому допомагаю, то все правда, а не мара якась полуношна, не диявольська омана в безводнім степу або чорній пущі…

Як спускався до гирла Буславки, місяць просто посеред небесної бані завис і виявляв усе, як удень. Лише тіні були чорні. Коли я кидав до опарини шматки розбитої форми, за Дівич-горою наче кричали півні. Чий там був хутір із садом, не пам’ятаю. Після Єдигея там пустка…

Коли підходив до містечка, сонце ще з-за пакілля тину визирало. Так що дістався щасливо. Правда, десь під обід пити схотілося. Та я ні снігу, ні криги не смоктав і з джерел не пив. У дорозі треба терпіти. Почнеш пити — враз сили пропадуть. Ще дуже кортіло заспівати, бо така ж краса навкруги — сніг сріблом і діамантами грає, опасть срібла на гілках і кожній бадилині, небо вгорі — синій шафір чистої води! Тільки й славити життя і Творця співом! Проте я мовчав, щоб даремно себе не виявляти. Подумки читав псалми. І мав велику втіху. Бо людину з часом так обсідає всяка марнота та щоденні турботи, що, їй же Богу, забуваєш Святе Письмо… Іду, подумки проказую псалми, і голова ясніє, і дух твій слабий укріпляється, і сила з’являється, начеб тих верстов не було… Правда, треба сказати — одна пригода таки трапилась. Десь уже в обід, як особливо сильно пити хотілося. Вийшов я з яру на вузьку стежку, що вела до гір навпростець через широченні луки. Вже середини лугу дійшов — аж чую здалеку кінський чвал і собачий гавкіт. Озирнувся — лугом до мене мчить лисиця. За нею пси стеляться, а далі вершники чвалом коней женуть. Ну, я собі спокійно тьопаю — кому лови, а кому треба листа віднести! Однак щось примусило мене обернутися ще раз.

І досі не можу второпати, чому кілька псів відділились від зграї й на мене прямують. Дурниця якась. Не може такого бути на ловах. Але пси скоро мене доскочать.

Тоді я ослоп, як ратище, перехоплюю, а свисток у зуби — і щосили дмухаю в нього. Враз пси спинились! Один собака через голову перекинувся і, не підводячись, почав відповзати від мене подалі. Інші пси настовбурчили шерсть на чубках і відбігли від мене. Я все дму в свисток. Дивлюсь краєм ока ліворуч — лисиця засіпалась, заметалася по снігу. Гончаки від лисиці відступили й потрюхали назад до вершників. Я перестав дути в кістяний свисток. І вмить лисиця стрибками, стрибками, як ото вона мишкує, помчала до чагарників під горами. У мене серце стислося — зараз боярове над’їдуть по мене, схоплять і почнуть в чародійстві винити. Мені аж пече, проте не обертаюсь — іду лугом до гір. Чую вже ближче гупання копит, іржання та гогіт і роз’юшені голоси. Звичайно, кому із сильників сподобається, що хтось із поспільства їхню забаву перебив! Але чому ж вони не спинили псів, які на мене кинулись? Якщо по правді, я не стільки за себе злякався, скільки через те, що лист комусь у руки потрапить. Однак Бог милував, сильники мене не перейняли. І я вільно піднявся на гори, а там вже без пригод дістався до дяка. А на світанку назад до Києва. Добре, що десь небавом, може, за версти чотири, а, може, й більше, наздогнала мене канівська валка з рибою. Підвезли. І я на вечірню зорю встиг до млина. Наступного дня знов у дорогу. Цього разу поспішав до Василькова. Лист і ще пакуночок мав передати одній людині. Пакуночок важкенький. Гадаю, то гроші. Тільки не думав, що алхимницькі. Я вже Лавра ні про що не питав. Бо кілька разів намагався спитати про ті важкенькі пакуночки, але він тільки рукою махнув.

— Облиш! Якщо Бог з нами — після перемоги все поясню. Якщо не наш час — для чого тобі все знати? Як буде нещастя на Україні — одразу тікай на кілька років. Дороги тобі відомі. І тримай найдорожче при собі.

Так я ходив ще до Трипілля, до Кагарлика, до Білої Церкви, до Сквири, до Вишгорода і до Канева. Всю зиму був у дорозі. І на Стрітення, і на Благовіщення не був у Києві. До Житомира прийшов до Вербної неділі за тиждень. Така вербляниця мене застала в дорозі! Тільки-тільки дотанув останній сніг по ярах та пущах, і шалене сонце зразу щосили запряжило. В одну мить верби зажовтіли, закуріли золотим пилом всі зарості над водами. І тут ураз буря, віхола — крупи, мов з решета, посипались, а тоді й снігом густим помело. За зиму не заслаб, а тут прихопило! Чи тому, що ноги замочив: усе жалів грошей — не купував нових чобіт. А в останнім поході, як не берігся, розбив ущент. Віддав, кому брат наказав, передачу та хутчій пішов, аби той не побачив, що я хворий. Бо в нього купа дітлахів і хата вбога. Хіба я там потрібен, та ще й хворий? Вже мені й у голові гуло, і очі зеленим полум’ям заливало, та однак доплентався до монастиря. На брамі вже нічого не тямив, крім того, що це монастир. Там і впав. Оговтався не в келії, а в чепурній хаті. Багатства ніякого не було, але все так розписане, прикрашене, що очей не відведеш. Потім прояснилось — у смертельній гарячці я пішов до жіночого монастиря і впав у них на порозі. Черниці покликали кількох мирянок, і ті віднесли мене до тієї молодиці. Її чоловік років три тому пропав у Московській землі. Це коли туди Свидригайло Ольгердович бігав щастя й землі шукати. Її чоловік був у княжого боярина конярем. Усі їй казали, що він загинув. І тепер вона вдова. Але вона не хотіла повірити людським переказам. Кріпкої віри й звичаю була молодиця! Хотілося мені до неї в прийми піти — хоч і не в Києві, а все ж би мав свій куток. Вона на мої розмови про шлюб тільки відповідала:

— Поки що я мужня жона. Не маю певної звістки про смерть свого мужа. Не спокушай мене і не випробовуй. Не бери на душу гріха. Ти й так маєш на душі гріхи. Забагато гріхів…

Спочатку я подумав: може, вона свята та ясновидяча. Бо такі в неї очі були проникливі. Однак трохи по тому дібрав — то я в гарячці повиказував! Тоді перестав з нею про подружнє життя говорити, звів усе на божественне, на каяття. І розбалакав її, вона мені й виклала все, що бовкав у гарячці. Зрозумів я, що вона від мене чула і про королівство Київське, і про алхимницьке золото!.. І знов мене пропасниця затіпала: викаже вона, й зависну на шибениці перед брамою — державна зрада і потаємна змова на великого князя! От Божа кара на мою голову! О сіті диявольські! Мені й зараз жити хочеться, а тоді як хотілось, нема що й казати! Тоді для мене ще всі пісні бриніли! І чим більша була небезпека, тим більше хотілось жити!.. Почав я в неї випитувати, випитувати, чи не переповіла вона моїх слів черницям. Бона відмовлялась: нікому й нічого! Але марно вона відмовлялась, я зразу пізнав з голосу: її переконали, що треба брехати. Таких, як моя рятівниця, не можна й тортурами примусити до чогось. Тож треба умовити, і тоді вона на все буде здатна. А те, що за мною не прийшли, значило: розправа чомусь відкладається. Тож який я не був слабий, а коли вона пішла до церкви, взяв свої лахи, патерицю, — до Житомира я без ослопа відбув, — і городами, городами до річки. Попрохав одного міщанина відвезти мене до Радомишля. Пояснив йому, що хочу до чоловіка потрапити, який добре пропасницю заговорює. Я тоді такий був нездалий, що мені й Хома невіруючий повірив би! Добрий чоловік відвіз мене і плати не взяв. Ще й цілу паску на дорогу дав, бо то було на третій день по Гробках. До Києва довго йшов, може, з тиждень, як не більше. Знак був на стежці від Лавра старий. Значить, він як пішов на Благовіщення, то й досі не повертався і знака не міняв. Я подався до боярина Сергія. Побачив його — руки й ноги повіднімались. Аж сірий, аж зелений з лиця! Обріс бородою, очі каламутні! Руки трусяться. Дивився на мене, дивився та й каже:

— А ти, Книжнику, ще живий? Хіба тебе не вловили пахолки?.. Ні?.. А я от відчуваю, що мене з усіх боків обіклали… Потаємно і тихо… Молився, молився, молився і ще молився, а відчуваю, що тільки слушної миті чекають…

Побачив я — гине Лаврова справа! Не бути нам вільним королівством! Не жилець на світі цім боярин! І тут я згадав про золотий оберіг-змійовик князя-упиря Всеслава. Сказав боярину Сергію про оберіг-змійовик, бо він понавішував на себе на золотім ланцюжку хреста із п’яти перлин в срібній оправі, хреста срібного із синіми шахвірами на шовковій нитці, пацьорки кипарисові із шахвірами і з бурштиновим хрестом.

Він аж засвітився, очі заблищали, наче й щоки порожевіли.

— От і добре, що ти сказав! Я хотів піти до настоятеля і попрохати оберіг!.. Але… Ти сказав, і я вже не… Зараз сідлаю вороного і поїду… Ходім, потримаєш коня…

Вороний, окраса лицарева, втіха для ока людського, був ще страшніший, ніж його уславлений господар. Худющий, шерсть тьмяна. Не ворона, блискуча, а наче сажею притрушена або чорним порохом. Поки боярин стелив чепрак, накладав сідло, підпругу підтягував, виправляв післища, я тримав під вузду Вороного. Кінь наче сонний. Потім збрикнув разів зо два. Тільки не яро, а ніби для годиться. Ніби згадавши, що колись він вихав і рдився. Після млявих рухів і колупання сонного в збруї боярин Сергій хвацько скочив на коня і хотів їхати. Але я нагадав йому про шапку і зброю. Він отямився, весело посміхнувся. А тоді лагідним голосом попрохав винести йому шаблю, ратище та мисюрку турецьку…

До вечора я чекав його в садибі. Будинок і все в будинку він лишив мені відкритим. Та от ключів від комори й холодника не лишив. Садибу я не міг покинути, бо й від брами він забрав ключі. Роз’ятрився я вкрай, хоча й розумів — людина несповна розуму, нечиста сила майже все висмоктала. Особливо мені шкода стало Вороного — та-акий був кінь! Хотілось чи не хотілось, а довелося кликати молодицю, щоб хоч чогось попоїсти. Ну й прийшла та підстаркувата блудниця, принесла юшку з лина. Юшка — найсмачніша! Тільки хліб у неї був кислуватий. Сказала, що кульгавий з перевізником пиячить на Почайні. А вона з жінкою перевізника вже третій день самі сидять по хатах, без помочі й захисту… Все поривалась оглянути будинок боярина. Аж лихоманило, аж трусило! Просила та благала, щоб дозволив їй подивитись. Просто силою вже хотіла зайти, передиху мені не давала, всякий сором і совість людську втратила! Коли боярин Сергій повернувся, то я вже сили не мав, і перехрестився, і псалом прочитав з радості, що мої гризоти й спокуси скінчились.