Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Бузду мені кинув, а сам пішов комору відмикати. Поки я порав Вороного, він одніс припаси до світлиці. Запросив мене. Відпив я три ковтки вина з чари, з’їв три ложки житнього киселю. Кисіль видався мені перекислим, вже бродити починав. Медові коржі з маком були такі задубілі — хоч кліщами дери! Я тоді не звернув уваги на дивний присмак киселю. Після пропасниці ніщо не смакувало — чи гіркуватим здавалось, чи пісним. Після тих ковтків боярин Сергій вина не пив, киселю не сьорбав, до коржа не торкався. По трапезі та й перед трапезою довго читав псалми. І я з ним. Як з-за столу підвелись, питаю його: може, на гудку заграти, пісень поспівати?

— Ні, Книжнику, не треба. Ми з отцем Іваном помолились і псалмів поспівали. А брат Кирило надяг на мене оберіг і благословив на діяння!..

Він розщібнув каптан, і золоті зблиски просто вдарили мені в очі, приснули зайчиками по стінах. Мені аж лячно стало — сонце якраз сідало, і червоний промінь пробився крізь шибки і впав на змійовик. Паче змії ожили, наче кров’ю облилось золото, наче й вогнем спалахнуло! То вже був пекельний знак! І я все зрозумів, але що я міг сказати боярину? Щоб він стерігся і молився? Так невігласу зрозуміло, що він постом тільки виснажував сили та посилював хворобу свою… Бо він сидів у хаті, вночі палив світло, не спав, все співав псалми й канти. Мені доповідала молодиця. А ще вона сказала, ніби й привиди з’явились на хуторі. Певно, прийшли по бояринову душу. Бо до їхньої істобки не підступали, а от біля пакілля боярської садиби вона бачила їх кілька разів. Як тільки був туман, так і привиди з’ являлись. Казала, дві примари — одна низенька, а друга набагато вища. Я тоді подумав, що то знайомець Лавра, який пастки ставив і всякі підступи чинив кульгавому.

Я попрохав у боярина Сергія припасів, і він мені, як і раніше, усе з надбавкою дав. На прощання сказав:

— Вина тобі не дам. Вино і мед нищать волю. Тобі треба писати. На П’ятдесятницю до Києва прилізуть Лях, Литовець і Хан, і найголовніше — Грек. Ці речі ченці знають. Тож гартуй волю і сповісти хлопців. Гартуйте волю, гостріть списи! Від сьогодні я теж гартую дух і тіло. Знаю, ти сумніваєшся, бо я від посту охляв. Сам побачиш — за тиждень оклигаю! А поки що не турбуй мене — я повинен зосередитись і підвестися!

— Може, господине Сергію, я зготую тобі якогось наїдку? Для того, щоб одужати, потрібна гаряча їжа…

— Не мертвись! — Це він точнісінько сказав як Лавр. — Молодиця добре готує кисіль і затірку. Особливо юшку, коли кульгавий риби вловить. І ситу з меду добре варить. Ходи з Богом!

Він перехрестив мене змійовиком, знявши його з грудей, а коли повісив назад, то вже не дивився на мене і не говорив, а мовчки зачинив стулки тесових воріт.

Пішов я до млина й сів до праці. Та якась гризота невимовно почала мене непокоїти. Тут ураз тілесна слабість вразила мене непосильним тягарем і з’явились болі в ногах, вперше в житті. Все гнітило мене, і я тільки про свої справи й думав, розмірковував. Навіть про брата Лавра думки відступили. І про боярина Сергія теж зовсім не думав. Хоч варто, ой варто було думати! І наче криваве світло з оберега, і наїдок гіркуватий і закислий з його холодника, і ті дві примари в туманні дні. А головне — кінь захлялий. От про що треба було думати, щось вигадати розумне і діяти…

(Книжник ні слова не промовив, що вдень він у млині друкував карти, а щовечора в заростях ліщини блудив із молодицею. Бо обоє добре знали, що чоловік її туди не посунеться, якщо й непоміченим повернеться на хутір. А вона, перш ніж закасати запаску, скаржилась на кульгавого. Вона ж кульгавого від повного каліцтва, а може й смерті, врятувала. Через нього й добру працю кинула в хороших людей і в найми пішла до цього божевільного вояка. Він же, кульгавий, звідкілясь такі гроші, такі гроші дістав! Ні, не боярин навіжений їх дав за попасання цього дохлого коня. Бо вона добре знає — скільки боярин не давав грошей, ніколи не було жодного півгроша польського, срібника. У боярина повно кафинських гаспрів, московської дєньги, добрих празьких, ординських дирхемів. Є в навіженого навіть угорські золоті… Це насторожило Книжника. І він захвилювався, занепокоївся, сон йому відняло. Бо не знав, що вдіяти, — чи йти до Василькова й дати тамтешньому попові звістку до Лавра: щось замишляється довкола боярина Сергія. Чи, може, якось вислідити й зустрітись із тим чоловіком, що блукав по околицях із безголосим собакою? Все йому розповісти. Нехай передасть через вірних людей Лаврові. А тоді хай приходить і допоможе тут пильнувати, щоб чого із боярином Сергієм не сталось.

Та не встиг Книжник ні до Василькова піти, ні підстерегти знайомця Лавра, як повернувся кульгавий. У новій шапці, в нових чоботях і при новім поясі. От він зайшов до істобки, зразу ж почулася лайка, але дуже скоро все вщухло).

Я піднявся на горище і звідтіля крізь заволоку побачив, як з хати вийшов кульгавий та його молодиця. Кульгавий з великим горщиком та рушником. За ним ішла молодиця і несла глека, велику миску з пампушками, наче й ще з чимось.

Кульгавий застукав у тесові стулки. Раніше такого не було. Ніколи наймити удвох не підступали до воріт, ніколи першими не сповіщали боярина про свою появу. Завжди боярин Сергій їх кликав, коли була потреба.

Ворота відчинились, і зайшов кульгавий, заніс горщика і свіжого рушника. Молодиця стояла знадвору. Кульгавий повернувся на вулицю, забрав від неї глека й миску і знову зник на подвір’ї. Молодиця постояла трохи та й пішла до істобки. І враз з воріт вивів кульгавий сонного коня. Повів його до струмка напоїти та помити… Ну, нічого наче не було незвичного. Та все ж… Або він приніс молодиці якусь дорогу цяцьку, або ж примусив її мовчати п’ястуком. Проте з її постави й ходи було видно, що вона весела і вдоволена.

Я вирішив податися до Василькова. Сповістити Лавра, що, по-перше, з боярином не все гаразд, а по-друге, щось нечисто із кульгавим. Аби той швидше прийшов та розібрався, бо мені не під силу.

Отож треба було поспішати до Василькова. Тільки дочекатись півночі, коли зійде місяць. Тоді наймити добре спатимуть.

Так я і вчинив. У Василькові мені довелося два дні чекати, допоки повернувся попівський служка й сповістив, що моя звістка пішла далі.

Я повернувся до Києва. Знаки перед хутором не займані. Значить, Лавр і сам не приходив, і від нього нікого не було. Я доплентався геть змучений — такий день спекотний випав, такий тихий, що й у тополях павітер і листочком не шелеснув. У мене голова й досі болить, може, раз на рік, а тоді ще рідше бувало, та ні, не боліла в мене тоді голова на погоду! А тут наче кілок в тім’я забили. Я випив прегіркого найміцнішого винного настою. Лавр настояв на шелюзі. Ну, може, келехів зо три. Був келех срібний. Боярин Сергій дав його Лаврові в користування. Лавр із собою келеха не брав — ховав у кухлі на миснику. І їсти я не міг, хоч мене паніматка добре в дорогу спорядила, бо аж нудило від голови… Вночі, десь після півночі, а може й пізніше, бо я сп’янів і не чув, як у перевізника співав півень, — прокинувся від задухи і болю в очах. Мені здалося, хтось мені ніби вичавлює пальцями очі. Не встиг я ще нічого придумати, щоб зарадити своїй біді, як пішов верхами по діброві страшний шум. Загуло, загоготіло над грудами! Ось-ось земля розверзнеться! Блискавки як спалахнуть, громи як загуркотять! Повірите — млин і зруб хатки задвигтіли, заколивались. Ще трохи — і ходором підуть! Злива вперіщила — наче діжами воду хтось виливав із небес! Чи злякавсь я? Не те слово — мене жах охопив, що перуни хату спопелять або вода гатку прорве! І все потрощить, понесе яром до Либеді! Слава Богу, хоч гуркіт був пекельний, а блискавки, здавалось, зараз і землю спалять. Проте все швидко пролетіло і впала тиха чорна ніч. Бо якраз молодий місяць наставав. На омитім небі зорі блищали наче перли, наче тисячі тисяч діамантів! Гроза відійшла, і біль пропав, наче й не мордував мене, і я вмить заснув мертвим сном.

Не пам’ятаю, від чого я прокинувся — чи від сонячних променів, чи від гуркоту до брами та відчайдушних криків кульгавого.

Значить, трапилось щось надзвичайне, як кульгавий насмілився ступити на гатку й застукав до моєї схованки. Я схопив патерицю. Йшов до брами і вже не сумнівався, що боярин Сергій мертвий. Добре пам’ятаю — мене така думка анітрохи не здивувала і не вразила. Хоча й тіпала лихоманка від страху, я спостеріг, що сліди по мокрій землі ведуть тільки до стайні й від стайні. Двері до будинку відхилені. І скрізь — на дверях, на вікнах — наклеєні хрести із смужок паперу. Того самого паперу, що в мене попрохав боярин і на ньому понаписував охоронні молитви. Певно, він понаклеював хрести живицею, щоб злива не змила жодного з них.