Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

— Та я все про них і без тебе взнаю. Тільки піду на торжище і вмить довідаюсь.

— Не підеш, Книжнику, на торжище. Кудись знов сховаєшся — чи грати, чи книги списувати. Немає в тебе часу зараз про все самому взнати.

Книжник сперечатись не став, допив пиво і, доїдаючи перепічку, вийшов з корчми.

— Тепер у мене був час, і я пішов віддати книгу хазяїнові. Затим з облегшеною торбою рушив до шевця. Великий був майстер і не менший книжник. Тільки любив він всіляку світську книгу: пісні списував, дивні історії про пригоди витязів і лицарів. Сам писав, зшивав у зошити і палітурки робив не згірше венеційських. Я вам свідчу!

Загинув під копитами татарськими. І вся його книгозбірня згинула — ціла скриня книжок і згортків. Він мені й допоміг палітурку зробити з телятини і липових дощечок. А я йому за те заголовні буквиці пооздоблював візерунками і розцвітив різними кольорами. І він був без межі радий. І я був щасливий, книжка без палітурки — то лицар без доспіху. А тепер вона була надійно захищена! Отож коли я повернувся, то все що взнав розповів йому. Сіли ми з ним, почали гадати, радити, що б то значило, що по зимовому шляху приперлись і литовці, і ляхи, і смердючі татари? Без великої потреби хто по зимі коней ганятиме? Ми від світанку сиділи і день цілий, другу ніч до другого ранку. Все думали свою важку думу. Радились, радились і порішили: треба Лаврові швидше золото готувати, щоб у Молдові й на уходах хлопців спорядити кіньми та зброєю. Вирішили, що немає часу подорожувати до Царгорода і платити міхи золота, хоча б і алхімницького, за освячення корони. Вирішив брат мій Лавр умовити хлопців степових в Молдову податись і вимагати в єпископа під мечем і золотом, щоб він надяг корону і берло подав київському королю. Я йому й кажу:

— То ж гріх страшний — примучувати єпископа на таке діло!

— Одним гріхом більше, другим гріхом менше — зате своя влада буде, свій київський король. Ти не мертвись, краще подай звістку через московських купців — тут знову змова готується між татарами і Литвою на престол московський. І Твер сюди приплети. Підкинь їм звістку, що після перемоги над Законом під Грюнвальдом Ягайло справді замирився з Вітовтом і допоможе йому своїми лицарями, як на Москву литовці підуть. А син Тохтамишів гуртує татар своїх, і кримських сильників, і орду ногайську для походу на Московію. І поясни гінцеві, розтлумач йому, що цього разу ніхто з наших не огинатиметься ні Ягайлові, ні Вітовту. Нікому огинатись. Гаспидський Вітовт вправно підставив наших ліпших витязів під крижацькі мечі. А свою Литву зберіг!

Ось так Лавр вимудрував, вигадав усе.

Я відіспався і пішов до Києва з двома листами та капшуком срібла. У Лавра була золота голова! Одного листа він спорядив ніби від родичів московському купцю. Немов у нього вдома справи кепські і вони молять слізно і уклінно кинути все і швидше вертатись до Москви. Другий лист ніби посилали київські радці, про те, що готується змова проти московського князя Вітовтом і ханським сином…

Я й купця підходящого знайшов. Пояснив йому все і переконав його. Не тільки словами все доводив — я його водив по всіх усюдах, показав йому й татар, і литовців, і навіть кількох ляхів, що в монастирі латинськім перебували. І листи йому віддав. Він прийшов до свого заїзду і при всіх читав листа ніби від родичів з Москви. Його, звичайно, питали, як лист потрапив до нього. А він і каже, що в Печерах один прочанин передав. А другий лист я допоміг йому у пояс шкіряний зашити. Якраз валка саней поспішала в той день до Брянська. Він пристав до брянських купців. Я їх добре запам’ятав. Тільки через два роки знову з ними здибався і спитав про того московського купця. Вони оповіли таке: в Брянську він з кимось із старих знайомих іздибався і загуляв. Може, і не запитав би — так брянські купці збіжжя поволі споряджали до Москви. На якийсь день до того впився, що пригощав абикого… Хвалився, що багаті кияни дали йому повну калитку срібла, щоб він листа відвіз московському князю… Коли зрештою брянські купці спорядили всі сани і охорону кінну, той купець-гультіпака зник. І ніхто його по сей день ніде не зустрічав… Далі я розпитувати не став, а небавом відійшов від московських купців, щоб більше їм на очі не трапляти…

Тієї зими, на жаль, мені не довелося більше списувати книги.

(Книжник не сказав, що, власне, душу він заспокоїв, бо тепер у нього було списане його власною рукою «Одкровення» і знайшло надійний притулок до часу, як він думав, у скрипторії Фролівського монастиря. А от муляла йому ребра зв’язка липових дощечок у торбі. І хитро він зробив — якби хто поліз без нього до горби: в березовім лубі загорнутий здоровений шмат, із цеглину завтовшки, пахучого воску. Під товстим шаром воску були дощечки, міцно ув’язані баранячими жилами. Так хотілося йому сісти й у безпеці, затишку й теплі, при хорошому світлі відтиснути на цупкому венеційському папері чорні й червоні малюнки. І фарбу він підібрав якнайкращу, і клей для фарби з таємницею. Якщо на ньому звести фарбу, то після висихання і мокрими пальцями фарбу не розмажеш. Недарма ж він терпляче й не один рік випитував у старих бабів їхні таємниці — як і чим вони фарбують пряжу та полотно. І до золотарів-сницарів вчащав у майстерню, приглядався, з чого вони свої клеї варять і видобувають… Як же йому баглося — викласти на вимитий стіл усі карти й споглядати ніби біле снігове поле, а на ньому вуглини палаючі й вуглини загаслі!.. Серце його віщувало, що коли й Бог дасть, то не скоро він сяде за списування ще однієї книги для власної втіхи й доброї похвальби. А от сісти до столу й грати, й грати, поки на шальках терезів заколиваються не тільки твоя калита, твої гаразди, а й твоя вільність! Шалену гру хтось вигадав! Великої сили гра! Запальну, невитриману людину скручує, підкоряє собі не гірше хмільного вина зрадливого… Одначе як сів грати із справжніми гравцями, то на такі горнії вершини заносишся, в такі безодні падаєш! Серце і співає, і вмирає — тільки справжня кривава січа дає таке хвилювання! Змагання змагань і сп’яніння душі!.. О шаленство битви, о заклик диявольської сурми! Але мій ангел шепотів мені: «Свою книгу чи напишеш — не відаю. А в карти ще зіграєш. Тільки чужою колодою…» А шайтан шепоче в друге вухо: «Нехай так! Нехай чужі карти шматують і ламають. Твої ціліші будуть!»)

Коли вертав, у той день зранку почалась навальна відлига. До вечора вже ручаї попливли. А мені будь-що треба на млин — і Лавр наказував, та й сам спиною відчуваю: все навколо нас починає зрушатись з місця. Як вийшов за вали, враз забрьохався. А поки дійшов — і панчішки, й обоє штанів промокли. А вночі, коли дістався до млина, все кригою обросло. Іду через пагорби й опадки послизьгом та похильцем, а в самого в голові гуде, жаром груди пече. Межи лопатками піт холодний струменить. Ну, гадаю, зіб’є мене з ніг лихоманка — скоро не зведуся! Бо я хворів рідко, але як захворію, то гірше дитини — ніякої сили не маю!

Коли на останню кучугуру вийшов — заспівали перші півні на Либеді в перевізника.

Спускаюсь знайомою стежкою, і хоч воно й темно, а бачу — в істобці щілини віконця світяться. Над димарем нашої хати зелений дим клубочиться і білі іскри злітають. Я з останніх сил поспішив по кризі ручая до пакола потаємного. Ми з Лавром там лаз влаштували. Підкрався, як було домовлено, і зашкрябав у віконце. Лавр умовним стуком відповів, щоб я зачекав. Ну, чекаю, з подвір’я не йду. А чую: починаю дубіти. І не тільки ноги, а й спина, й руки, і груди тисне. Молився, щоб хутчій Лавр відчинив, і проклинав усе на світі! Як залазив у хату, то був уже геть хворий. У хаті дим їдучий, очі вигризає, у носі свербить, у горлі від нього пече. Спека страшенна. Лавр свічки засвічує. І раптом почав я чхати! Все чхаю і чхаю! Сльози в мене з очей бризкають — нічого здало не бачу.

Тільки золоте гало свічки, якісь обриси й тіні. Піч розпечена вкрай — здається, не тільки основа, а й стіни й підлога займуться. Я все чхаю та чхаю, як на погибель. Брат Лавр з мене стягає лахи обмерзлі. Лишив мене в самій сорочці і босого посадовив на лаву. Ноги ніяк не відходять. Він згасив свічку і приніс з двору цебро крупчастого снігу. Почав мені снігом відтирати ноги, затим залив сніг горщиком окропу. Попхав у гарячу воду мої ноги. Потім напоїв вином. Та яким — туди і мед, і хрін намішано, і ще щось, і таке гірке, що не приведи Боже! Наче мені хто розпечене олово влив у нутрощі. Аж корчі почали мене ламати. Проте швидко відпустило, і я незчувся, як заснув… Прокинувся після вечірньої зорі. Скіпки у світнику палають щосили. Всі п’ять свічок у свічаді запалено. Лавр до мене спиною сидить. Над столом схилився. Щось ріже. Та так напружено, що аж крекче. Перша думка: «Після відливу корону править!» Я не підводжусь, дивлюсь на нього і думаю: «Відлив корону із алхимницького золота. А як він її правитиме? Як буде лощити? „Дукати“ кинув до горщика й поставив у теплий запічок „дозрівати“. А тут, можна б сказати, залізна шапка! Добра макітра потрібна! Скільки потаємних порошків для травлення потрібно?..»

Я підвівся та й пішов до Лавра. Він не чув, як я став над ним, хоч чутливішого чоловіка я не бачив: на найменший порух звертав увагу. Після найслабшого шерхоту він завмирав і прислухався. Зараз ніякої увага! Сталевим шильцем-різачком колупає-одчищає свіжу відливку. Думав — корона із алхимницького золота. А воно — срібло. Знизу обруч пальців на два — два з половиною. Гранчастий такий обруч. З нього виростають чотири пагони крину і чотири хрестики. Я живцем жодної корони не бачив. Тільки Шапку Золоту один раз у Москві. І то здаля-здалеку. Та ще бачив тверського князя в старосвітській, ще з київських часів, шапці соболиній із срібним злащеним вінцем. Бачив у старосвітських книгах вінці цісарські та німецькі корони в одній латинській книзі.

Срібний відливок — вінець і паростки. Паче нічого й не було в тому. І лежав на звичайних дубових дошках столу. А однак щось вже було ніби навколо нього в повітрі розлите. І це ж не справжня корона, а фальшива, алхимницька! Та сила від неї променилась. Поки я роздивлявся на блискотливі грані вінця, Лавр правив шильцем нерівності відливки. Я все чудувався, як воно виходить — гранчастий такий обручик, чотири вершки крину, чотири хрестики — і в тій короні скріплено владу над усіма станами: над хлопами, над міщанами і над боярами! Багатство, силу, зброю — все тримає гілчастий обручик. Ой, нелюдську справу замислив Лавр. Та ще неймовірнішим було, що він усе витягав на своїх плечах…

Я аж здригнувся, коли він сказав:

— Брате! Іди до Обухова. Віддаси листа дякові Іллінської церкви. І зразу повертайся сюди. Одяг тобі зготував. Отам кожух і каптан. Кожух ще добрий, а каптан зовсім новий. Може, рукава короткі. Дві пари онуч. Чоботи збиті. Візьми он московську патерицю — ослоп. Зброя добра. І підпертися можна, як буде важко йти. І від вовків захист. Оно свисток із козиної кістки. Щосили дми — вовки відійдуть. Тільки сам свисту не почуєш! І не дивуйся. Ти хіба не чув про безголосні свистки, що злодії в княжих лісах вживають? Га? Чув? Ну от, ті свистки приваблюють псів, а цей відлякує. Біля Буславки є опарини. Добре випробуй кригу і викинь он те сміття. Я добре ув’язав його лубом. А ти розкидаєш усе, розпотрошиш. Торба зготована. Там хліб, сало, часник. Пляшка меду. І пляшечка зілля. Зілля обережно ковтай — пекуча річ. Тільки для бадьорості і проти пропасниці.