Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

— Чого ж ти, чорнокнижнику, не сказав їм, що вони помиляються? Адже від початку ти побачив — кістяк уже не один рік як істлів?

А він мені й відповідає, скоса зирячи та все свої пейси на пальця накручуючи:

— Тут нема чого наперед них лізти — вони й самі все второпають. А як ні, то причому тут моя вченість, якщо мене навіть не спитали?

Отак я поруч із невірним стояв і спостерігав. Ми обидва краще за всіх бачили й тямили, що до чого. Тільки йому жижки не трусились. Його воєвода сюди надіслав, і він був під захистом влади. А мені все тут загрожувало. Одначе я не міг зразу ж покинути цей тричі заклятий хутір! Є ж такі місця, де обов’язково щось трапляється.

А будинок ходив ходором! На подвір’ї товклася сила-силенна людей. І з міста все приходили й приходили люди. Як же буває: живе людина — й наче за версту її всі обходять! Та лише загине — ніби зграї птаства злітаються на її тіло. І п’ятеро ченців із Пустині приїхали. Притрюхали на вгодованих монастирських конях. Один одного старший. Але як вони сиділи в сідлі, як поводи тримали! Недарма ж у Пустині самі старі воїни згуртувались! Вони й учинили головну розправу — забрали тіло боярина до Пустині. Сказали всім, хто не влада, вийти із садиби. Бо, мовляв, у них заповіт бояринів і там списано, що як ішов він воювати проти ордену, то заповідав по своїй загибелі все на користь братії. Я тестаменту не бачив. Ще сказали ченці, щоб воєводські стражники забрали скелета. Бо вони латиняни — ляхи та литовці, їм і слід потурбуватись про достойне поховання єдиновірного тіла.

Четверо ченців спішились і на марах понесли тіло боярина до своєї обителі. А настоятель лишився, і вони з лавниками, війтиками-радцями та писарем оглядали садибу і всі її закапелки. І все переписували. От тоді й виявилось, який-то багатир був боярин! У нього було три скриньки битих празьких грошів, золототкані пояси, шиті золотом і сріблом каптани, соболині й кунячі шапки, боброві і вовчі шуби. Повна до верху скринька із перстеньками та дорогоцінними гудзиками й жіночими прикрасами. І дивної зброї дві скрині здоровенні — дамаські й турецькі шаблі, кавказькі кольчуги, московські два колонтарі. А ще скриня з ножами, чингалами, келепами, булавами, сокирами, клевцями та обушками і кончарами. У коморі — в’язки стріл, сулиць-джидів, луки та самостріли, списи й рогатини! І ще шишаки московські, мисюрки лядські, шоломи черкеські!

Ось і ніч наступила, а справи в садибі не були викінчені. Так майже всі лишилися, тільки послали кількох стражників сповістити замок про обставини.

Садибу зачинили й запечатали печаткою до ранку. І сторожу виставили. А що було тепло, то хто просто неба при вогні сидів, а хто до істобки пішов.

Я ж попрямував до млина, хоч мені треба було щобільше почути й побачити. Коли юдей Мерхав кличе мене. Питаю: чого треба? Він до мене на млин проситься із своєю кобилою.

— А чого, — питаю його, — ти, лікарю, біля гурту не лишишся?

— Не звик я не в будинку ночувати… Та й не люблю, коли від мене носа вернуть…

По голосу чую — хвилюється він чогось. «Ага, — думаю. — Він не хоче при чужих молитись, та ще просто неба».

— Веди, юдею, свою кобилу на подвір’я та зачинись на засувку. Я прийду після перших півнів.

— Коли це? Як зірки стоятимуть, Книжнику? Бо я півня можу й не почути…

Як я пам’ятав рух зірок, то пояснив йому, хоч це не мій фах, та допоміг провести колу по греблі й пустив на млин за пакілля.

Ну, а повечеряв я зі стражниками біля вогнища. Хотілось мені почути, що вони говорять. Але вони тільки про упирів, мерців, вовкулаків, відьом та русалок базікали, один одного під’юджували, залякували.

До істобки не ходив — не хотів владі на очі трапляти. Без діла немає чого владі на очі пхатися. Владці для вченої людини, якщо ти не лакуза, гірші за упирів — завжди вигадують і загадують якусь дурну службу. Тільки щоб людина не мала вільної голови для роздумів і гартування свого духу.

А в істобці молодиця розійшлася — для ліпших людей вечерю зготувала. Загалом вона була ледаща. Просто не мала гараздів, щоб свої лінощі плекати та примхи вдовольняти!..

Я повернувся, як пообіцяв, після перших півнів. Юдей Мерхав не спав, а сидів коло столу і при світнику читав книгу. Обличчя спокійне, очі ясні. Значить, не тому не спить, що боїться, а тому, що треба йому зо мною поговорити, вивідати щось із мене.

— Прикра така історія, — почав юдей Мерхав. — Такий знатний господин і така страшна смерть. Точно як лицар Йоган… Ти ж знаєш цю історію?