Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

— Чом не граєш? Стомився? То ковтни вина — збадьоришся!

— Дякую, господине Сергію, — я вже почав до нього говорити, як Лавр.

Боярин подавав з-за спини мені пляшку міцного вина, навіть не озирнувшись. Я брав пляшку, але тільки вуста мочив і зразу ж пхав її кульгавому. Той ковтав більше. Я повертав бояринові пляшку і, відігрівши руки, знов брався за смичок. Зрештою сказав боярину, що на такім морозі струни лопнуть.

І заграв на кугичках. Кугички можна й у рукавицях тримати, то в мене вже руки анітрохи не дубіли. Під кугички й кінь вороний наче танцював. У місті я не грав ні на кугичках, ні на гудку. А день же який — золото й срібло! На всьому земному опасть срібна — кожна стеблинка, листок кожний, всякий зруб, всякий лемех чи гострий верх пакола — щирими срібними візерунками оздоблені.

Сонце невисоке й таке яскраве — на срібло опасті своє проміння золотими стрілами сипле. А людей з Подолу вийшло — аж Почайна чорна. Всі подоляни на кригу висипали. Хоч крига того року була претовстенна — а від такої сили людей аж гуде. Тут і дзвони вдарили за валом — хресний хід почався. З воріт Глибочицьких ідуть церковні люди й миряни. Полилася, полетіла до блакитного неба молитва. Заспівали-бо незліченні тлуми людей! Боже, Боже, скільки ж їх потім під Єдигеєвими копитами сконало! Ще більше сонце засяяло на срібних ризах, на золотих окладах, на корогвах, на хрестах! Підійшли отці до Йордану й занурили золотого хреста з Пирогощі. За тим зразу на березі з подільського валу гримнули гаківниці ополчення! У наших людей тоді був обладунок кращий, ніж у лицарів Вітовтових! Гай, гай, люди наші, всі вони полягли потім під дощем Єдигеєвих стріл… Над ополонкою поставили намети з хрестом.

Боярин Сергій лишив кульгавого з конем, його жінку теж. А мені кивнув головою: «Ходім» — і пішов до намету. На ходу розбирався і все віддавав мені: і вовчу шубу, і кунячу шапку, і шаблю з перев’яззю турецькою золотою, і каптан зеленого лунського сукна, і жовтий тонкий шовковий каптан, перський, і чоботи сап’янові, і штани, і онучі, і пояс златоглав. Лишився тільки в перших штанях та шовковім поясі і зайшов до намету разом з іншими молодцями. І ніхто на нього особливо не звертав уваги. Але, як він вийшов із намету тільки поясом обвинутий і поволі по снігу ступав до ополонки, мов по споришу, всі спинились, усі замовкли. І я закляк.

Коли в Крим до Кафи ходив, то бачив, як греки-рибалки витягали сіткою поганського бронзового бога. Геть голого. Бронза від води стала зеленою. Та все одно м’язи на ньому відлиті в напрузі, всі жили викарбувані. Може, очі в нього колись були вставні, а потім повипадали, і там чорніли лише дірки. Та вони дивились на тебе, наче чорна ніч. Отакі ж м’язи були в боярина і такі ж очі чорні, як у поганського бронзового бога! Жінки й дівчата подих затримували, язика прикусили й тільки на нього зирять.

Боярин підійшов до краю криги й зіслизнув у чорну воду. Без жодного плюскоту. Як видра! І з головою під воду пішов. Уже йому час виринати — а його нема. Всі до Йордані схилились і дивляться. Та що там побачиш — вода чорна парує, над ополонкою туман повисає. Почали хреститись, молитви читати. Тут вода завирувала і він вискочив із води аж по пояс і руки простягнув. Його підхопили й витягли. І він знову, мов по траві, пішов по снігу. А сніг аж рипить під його п’ятами! Я розштовхав людей і побіг за ним до намету одяг подати. Поки добіг, а він уже виходить у штанях і сорочці. Я схилився допомогти онучі обкрутити, а він мене легенько відтрутив рукою і, як мій брат Лавр, каже:

— Не мертвись! Всевишній милостивий і, якщо шлях мій йому угоден, не покарає мене слабістю та неміччю.

Спокійно вдягся і пішов до коня, тільки мені дав мокрого пояса та скойку. Він її з дна вирвав. Пояс умить взявся кригою, і я його на плече поклав. Скойку хотів викинути, а боярин Сергій повертається до мене і каже:

— Не помились! У ній має бути перлина.

Так воно і виявилось. Це був знак — тільки від кого? Від Бога чи від сатани?

Вже потім, коли все сталося, з одним відлюдником розмовляв у пущі. Він не схотів у Печерах бути й пішов у гори на Звіринець. Там пустельник і сказав мені:

— Не обов’язково, щоб він сам грішив. Може, гріх був на комусь із його рідні. От і випала йому спокуса пірнати й витягати скойку з піску. Але бачиш: скойку він тобі дав. Перлину ти видобув і багато років носив з собою. І з тобою нічого не сталося… А те, що він пірнав за нею для розваги, мовляв: «Я можу. А ви не можете!» — це гріх. Навіть якщо ти зі щирого золота, то не можеш себе виставляти перед іншими. Цим ти упосліджуєш їх. Вони — теж сотворіння Боже, і немає тобі переваги над ними. Бо і тебе, і їх один творець із глини й пороху виліпив! Подивись і побачиш, що більшість горя й зла в миру саме через зневагу однієї людини до іншої!

Потім я про це теж думав і, коли вже знав родовід боярина Сергія, не дивувався, що йому така доля випала. Бо всі його предки до бозна-якого коліна були владні й сильники. А в кого влада, той не може без злочину й гріха жити або ще й не хоче.

Страшна доля випала боярину Сергію, бо він був першим сином в третьої дівки зряду. Тобто за народженням йому слід було бути відьмаком. Його прабаба народила доньку, хоч у шлюбові, але не від чоловіка. Його прабаба була онукою Ногая та візантійської цісарівни, однак не трималась благої поведінки. І її випхали заміж за підстаркуватого боярина, але з радників самого київського князя. У неї отож донька виросла, яка, знов-таки, перш ніж заміж вискочити, блудила з князем Федором. Її й видали за п’яницю боярина. Крім дівки від князя, дітей у неї від того п’яниці не було. А тут якраз чортів литовець Ольгерд вигнав князя Федора і випхав з Русі татар. А боярин-п’яниця з блудливою жінкою при своїх маєтностях лишився. Безкоровайна донька князя Федора підросла та й собі в гречку. І народила доньку! Оця донька й була матір’ю боярина Сергія. Вона народилася від якогось посланця патріарха, що по дорозі з Цареграда зупинявся в Києві й довго щось сидів тут, поки не відбув до Москви. Що він вивідував, невідомо. Тільки мені одні престарезні люди попівського роду оповідали: той посланець від багатьох ліпших людей мав ве-еликі й до-орогі подарунки. Ті ж люди казали, що той грек хоч і грек, а мати у нього латинянка. Наче якась принцеса із Волощини. І теж блудниця! Не дівкою пішла заміж, а спочатку жила із небожем князя Івана Борисовича. Він і є справжнім батьком боярина Сергія. Ну, як і її прабабу, бабу й матір, видали заміж за старого боярина, на прізвисько Чорний. Чорний був удовий, бездітний, із багатьма маєтностями. Кажуть, він дуже любив свого підкидька. З самого малечку привчав хлопчика до коня і зброї, бо сам мав славу доброго воїна. І, коли цей вовкулака Вітовт згуртував полки проти татарви, старий боярин Чорний взяв із собою у похід і свого підкидька. На Ворсклі всі полягли. І князь Іван Борисович, і небіж князів, батько боярина Сергія, і старий боярин Чорний. А сам Сергій безвусим отроком пішов у полон ординський. Боярина Сергія чомусь не тримали під сторожею. Як помер друг Вітовта хан Тохтамиш, молодого бранця відпустили. Кажуть, не тільки викупу за нього не брали, а й ніби він повернувся на Русь із дорогими дарунками. Взяли його в похід хлопчиськом, джурою при вітчимові, а повернувся із Орди шаленим рубакою і неперевершеним стрільцем. Навчився він стрільбі й шабельному бою, але був уже тоді головою повереджений. Боярин Сергій витяг скойку з перлиною. Я супроводив боярина на берег до коня. Він на коня злетів блискавкою, ніби й рукою чубка коня не торкався.

— Книжнику, ти вільний. І вас скоро відпущу. Тільки поможіть милостиню роздати.

Я відійшов у натовп, але не побіг зразу віддавати книгу. Дивився здаля, що робитимуть боярин Сергій і його наймити.

Він направив коня до Пирогощі. Перед майданом спішився і передав вуздечку кульгавому. Взяв козуба від молодиці й роздав старцям по пампушці. Всі кланялись і благословляли його. На Подолі жебраки не розбещені. То біля Печер порозпасалися на щедрій милостині прочан. Одного козуба не вистачило, і боярин подав знак рукою молодиці, щоб вона принесла й другого козуба. І другий козуб він роздав.

Молодиця забрала порожні козуби.