Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Ми з ним довгенько порались, поки волосся йому підрівняли, вуса підправили та щоки й шию поголили, як у мене. І свою свиту я йому дав, коли вранці він поспішив до боярина.

Кульгавий до Лавра пильно приглядався, як побачив уперше. Щось йому здавалося незвичним.

Потім ми довго порівнювали себе один з одним. Все шукали розбіжностей. Нічого не знайшли. Нараз Лавр здогадався.

— Брате! Відміни від тебе в мене ніякої немає — і у плоті, і в одязі все сходиться. Просто ми по-різному на кульгавого дивимось. Вираз очей у нас різний! Ти, певно, зневагу до кульгавого відчув, і він це вловив у твоєму погляді. От він і здивувався, що я, а для нього це ж ти, дивлюсь на нього не так, як маєш дивитись ти…

— Це погано, що він помітив.

— Ні, ні! Це добре, адже ми зрозуміли, що саме він помітив.

І тепер знаємо, що він зовсім не простий наймит. Знаємо тепер — у нього добра кебета, тож треба його стерегтися.

І ми стереглися. Коли на Щедрий вечір вирішив боярин поїхати в місто і взяти з собою за товариство Лавра, то ми з Лавром вирішили, що ніхто не повинен лишатись у млині. Бо тоді може об’явитись, що нас двоє — я і Лавр.

— Що ж нам робити, аби він не винюхав, чим ти тут займався?

Без сумніву — він сюди поткнеться!

Я забув сказати найголовніше — коли Лавр повернувся, то заходився коло свого алхимницького золота. Повитягав із горщика кружала, тільки вже не золоті, а наче мідні, зеленкуваті якісь, шерхуваті, ніби мохом оброслі. Він їх довго відмивав, відтирав щетинною щіточкою, поки почало золото знов яскраво променитись. А тоді він почав їх лощити ведмедячим іклом. Коли відлощив з обох боків, то вони сяяли, як сонечка, потім поклав межи двома печатками-таврами і щосили вдарив молотком. Простягає мені під очі — справжній угорський!

— Це той сарацин єгипетський до такого алхимництва дійшов своїм розумом?

— Ні! На цю таємницю, щоб самому дійти, одного життя замало. Сарацин казав, що так хитро роблять золоті прикраси на далеких індійських островах. Але то так далеко, що уявити собі не можна. Там уже справжній кінець і землі, і взагалі світу…

Лавр зробив п’ять золотих із знаменом угорського короля й подарував мені. Потім вони дуже мені знадобились. Але то вже окрема мова.

Далі він почав викладати на лаві різні оздоби: персні, обручки, сережки, якісь шильця, ланцюжки й різні на них обереги — коні, качки, сокирки, голуби, гребінці, лунниці… І на всіх коштовностях поналипав жовтий глей… У мене аж щелепа відвисла.

— Ти що, брате Лавре, могили розкопував?!! З грабунку мертвих щастя не буває!..

— Не мертвих! Золото з поганських могил. Бачиш — скільки злата дивного взяв, а хреста святого жодного немає. Та ще я заговір знаю — його ніяка нечиста сила не подолає!

— Теж від сарацина єгипетського навчився?

— Ні, хрестоносці навчили. То ще раз кажу тобі, брате, не трусись. З цього золота зробимо цілий міх щирих угорських дукатів…

Так ото як на Щедрий вечір спорядився боярин, то Лавр уже половину своєї здобичі переплавив на кружальця. Він все сам порався — мені не було коли йому допомагати, я докінчував ще один зошит списувати.