Розділ без назви (9)

— Ти знаєш, я повірив би в що завгодно. — Тепер я вже встав і хотів був іти у ванну, та Ліза мене спинила:

— Її потрібно знайти. Я відчуваю, що вона може привести нас до Крижа. Він-бо може переховуватися лише в неї.

— Чому ж він не переховувався в неї відразу? Не забувай: поліція ледь не схопила його в готелі.

— Не знаю, — задумливо протягнула Ліза. — Але нам украй потрібно її знайти.

— Серденько, поговорімо про те, коли я прийду з ванни, окей?

— Слухай. — Ліза не відповіла, натомість я зрозумів, що в неї з’явилася ідея. — Якщо він був у тому готелі, то цілком імовірно, що й вона там. Просто поліція не знає, як вона виглядає, і шукала тільки Крижа!

Я замислився. Відтак мені на думку спало заперечення Лізиної здогадки:

— Так, але ти не забувай, що адміністратор готелю стверджує, що Криж був сам. Більше того, жодного разу нікого поряд із ним не було.

Тепер Ліза була загнана в кут. Проте ненадовго.

— Тоді, можливо, ця жінка живе десь поблизу готелю? А адміністратор просто не міг постійно стежити за Крижем. Він же там не нянькою працює.

Раціональне зерно в тому, що говорила Ліза, звичайно, було. Я замислився.

— А тут ти маєш рацію. — Вона просяяла. — Сьогодні ж підемо туди й спробуємо щось рознюхати.

— Добренько, ти тільки недовго в душі.

— Окей. — Я ступив кілька кроків, але раптом спинився. Мозок вимагав розслаблення. Я подивився на Лізу. Вона була такою свіжою й милою, як сам ранок.

— Що? Що таке? — Вона з підозрою глянула на мене. Я підійшов ближче.

— Ні, Назаре, зараз не час. Ти що?

— Лізо, для цього завжди час. — Я обійняв її й почав вкривати все її тіло поцілунками.

— Останнім часом ти без цього взагалі не можеш. — Вона спробувала відкараскатися від мене, та я її втримав. Певно, я занадто міцно стиснув їй руку — Ліза скрикнула.

— Вибач, я не хотів. Ходи до мене. — Я притягнув її ближче до себе.

— Назаре, зараз не час. Кажу ж тобі. — Вона почала пручатися. — Та що ж із тобою?