Розділ без назви (9)

«Психоз, що прогресує». Ми божеволіємо разом із прогресом. За формулою «Крок уперед, три назад». Ось наш прогрес. Хоча, ні. Ми таки прогресуємо. Прямуємо до свободи. До тієї свободи, де наше «Воно» нарешті вирветься на волю. І ми покажемо свої справжні обличчя, хоч якими б жахливими вони не були.

Основні інстинкти: секс (і потяг до самозбереження) й жага вбивства — теж, власне, потяг до самозбереження. Адже хочеться бути в безпеці. Більше того, хочеться бути єдиними. Єдиними у своєму роді.

Я не знаю, навіщо люди створили суспільство. Певно, теж із бажання самозбереження. Але то була наша величезна помилка. То була помилка — іти проти власної природи. Так, люди від природи — створіння мирні. А якщо ні?.. Якщо ні, то не допоможе ніяке суспільство. Не допоможуть жодні привила. Адже природа завжди виявляється сильнішою. «Воно» — це людська природа. І якщо «Воно» виявляється агресивним, а за Фройдом «Воно» завжди агресивне, тоді…

— Про що задумався? — Ліза відволікла мене від моїх роздумів.

— Що? А, просто задумався над написаним… — Я зо хвильку помовчав, приходячи до тями від власних міркувань. — Ти погоджуєшся з усім, що тут написано? Точніше, з усім, що стверджує Фройд?

— Певним чином так. Я думаю, що в людині дійсно є і «Воно», і «Над-Я», і «Еґо». Тільки-от далеко не завжди це «Воно» виявляється агресивним. Більше того, навіть якщо «Воно» агресивне, однаково не завжди здатне перемогти. Мені здається, що в людині сидить не лише Диявол, а й Бог. Недарма кажуть: «Світ не без добрих людей», — Ліза всміхнулася.

— Так, але ж усе-таки скільки погані є у світі! І я маю на увазі не лише щось типу цього Крижа чи якихось крадіїв, терористів і тому подібних. Я кажу й про тих, які здатні чинити певні капості, чинити насилля, знущатися з тварин, просто заздрити й тому подібне. Те «Воно» здатне виходити з людини по-різному.

— Здатне, — погодилася вона. — Але мені все ж приємніше думати, що наше «Воно» може бути не тільки агресивним. Адже не хочеться думати про себе так погано, правда ж? — Вона знову усміхнулася. Цього разу доволі стомлено. — До того ж не забувай: є психічно хворі люди, які не здатні й мухи скривдити. І їх навіть не саджають до лікарень та тюрем. А вони все ж несповна розуму. Хоча, на мій погляд, це звичайні люди, які просто не підпадають під уявлення суспільства про те, якою має бути звичайна людина. Ми завжди боялися чогось такого, що виходить за межі. От ми й намагаємося позбутися таких людей, пробуємо їх не помічати.

— Ти знаєш, я теж думав про таке. Не кожен, хто виглядає божевільним, насправді хворий.

— По-моєму, психічнохворих узагалі не існує. Є лише такі, що не втрапляють у межі суспільного логічного мислення. Наприклад, комусь небо може ввижатися рожевим або ж зеленим. І якщо більшість каже, що воно блакитне, це не означає, що це дійсно так. Звідки ми можемо знати, що не помиляємося? Може, вони мають рацію?

— І не забувай, — продовжувала вона, — душевнохворі люди нерідко виявляють неабиякі розумові здібності. Часто — та ні, я б сказала, завжди — вони чудово розбираються в житті. Вони здатні чудово зрозуміти іншу людину. Неодноразово мені траплялися факти про те, що маніяки здатні настільки причарувати свою потенційну жертву, навіть загіпнотизувати, що тій ніколи не спаде на думку, що її насправді планують убити абощо. Вони можуть справити враження справжнього друга, який чудово розуміє всі твої проблеми. Маніяк, будучи для тебе цілком незнайомою людиною, здатен лише за кілька хвилин викликати таку довіру, якої хтось зі знайомих може ніколи не дочекатися. Окрім того, серед душевнохворих трапляються надзвичайно талановиті люди. Наприклад, люди мистецтва.

— Цікава в тебе позиція. — Цього разу я теж стомлено всміхнувся.

Ліза ж продовжувала:

— Більше того, зверни увагу: за Фройдом, у людини є потяг до вбивства, чи не так? — Вона почала говорити жвавіше, немов це щойно спало їй на гадку.

Я кивнув.

— Отже, на його думку, коли людина вбиває, ґвалтує чи робить те, що суперечить суспільним нормам, це означає, що її «Воно» бере гору над «Над-Я». Це мало б означати, що ця особа несповна розуму.

Я знову підтвердив її слова кивком.

— Виходить, що так.

— Але чому ж тоді не всіх, далеко не всіх людей, що скоюють подібне, визнають душевнохворими? І я навіть, здається, знаю відповідь на це запитання. Ці люди просто поводяться, як цілком нормальні. Інколи можна сказати, що ті діяли в стані афекту або мали тимчасове помутніння розуму. У таких випадках до них застосовують відповідне покарання. Найчастіше подібних виправдань у цих злочинців немає. І тоді їх визнають психічно здоровими й відповідно до цього засуджують. Є люди, які вбивають і залишаються при цьому абсолютно непокараними. Згадай, наприклад, Трумена, який у цю пору, шістдесят п’ять років тому, скинув на Японію дві атомні бомби. Хіба нормальна за законами суспільства людина могла до такого додуматися? І його за те навіть за ґрати не посадили.

— Що ти всім цим хочеш сказати?