Розділ без назви (10)

— Просто більше ні на кого не можна було подумати.

— Але ж ви від самого початку не могли пояснити того, як було скоєно вбивство, — зауважила Ліза.

— Та ми й зараз не можемо того зрозуміти. І тепер ми ще більше заплуталися. — Малашко потер чоло. Несподівано я помітив на його лобі малий білий слід — старий шрам. Дивно. Чомусь раніше я ніколи його не помічав. Певно, тому, що він був зовсім невеличкий. Малашко поклав на стіл ручку, яку до цього моменту крутив у руках, і взяв зі столу мобільний.

— А що тут плутатися? Хтось, певно, підкинув йому це лезо в їжу, хтось із працівників або ж навіть за проханням того ж таки Приходька, — запропонував я можливий варіант.

— Що збиває з пантелику, так це справжній подив Приходька в момент, коли він дізнався про смерть Стаса. Більше того, ми не можемо висунути йому звинувачення, адже немає прямих доказів того, що вбивство скоїв саме він. Тобто мотив є, а от зі способом… — протягнув Малашко.

— Але й мотив, я б сказала, притягнутий за вуха. Я про це подумала ще з першої хвилини, як про нього почула.

— У тім то й річ: потрібно бути психом, щоб убити людину за якесь непорозуміння й таким способом, — проказав Ярик.

— Отже, усе-таки ви не знаєте, хто вбив Стаса? — Мені захотілося почути остаточну відповідь.

— Ми маємо підозрюваного, себто Приходька. Але цього мало. Потрібні незаперечні докази. У ході розслідування було з’ясовано, що їх недостатньо. Ми так і не змогли знайти спосіб, у який він міг усе те організувати. А тому не можемо стверджувати, що вбивця — саме він. Точніше, не маємо права. — Малашко різко підвівся зі свого місця. У мене аж серце йойкнуло від несподіванки, хоч він і раніше робив так досить часто.

— А що каже сам Приходько? — Здавалося, Ліза навіть не звернула уваги на той рух слідчого.

— Сам він, звісно, усе опротестовує. Він усе заперечував від самого початку, як його звинуватили. — Малашко попорпався в одній із шухляд свого столу. Знайшов потрібні папери й знову сів. Він явно надто за щось хвилювався. Відтак простягнув нам із Лізою якусь фотографію. — Вам не знайома ця людина? — Він знову схопив зі столу мобільний. Мені чомусь здалося, що слідчий чекає на дзвінок.

Ми з Лізою уважно глянули на знімок. І обоє заперечно похитали головою.

— Хто це? — запитала Ліза.

— Приходько. Просто подумав, можливо, ви його знаєте. Можливо, він знав Стаса раніше.

— Ні, я його точно ніколи не бачив. З другого боку, я не знаю всіх знайомих Стаса. Тим паче, був певний час, коли ми взагалі мало спілкувалися. Можливо, вони й зналися раніше.

Мені чомусь стало смішно. Щастить же мені! Стільки вбивств. І у всі ми з Лізою так чи інакше втягнуті. Як потопельнику, мені щастить. Я ледь стримався, аби не засміятися.

— Власне, ми перевіряли. Їхні шляхи ніколи не перетиналися. — Ярик тримав у зубах зубочистку. Очевидно, він прийшов з обіду. Саме тому, мабуть, і запізнився.

— А яка ймовірність того, що це людина з вулиці? Тобто хтось із тих, що не мають відношення до тюрми, — раптом зацікавило мене.

— Дуже низька. Там не може блукати хтось чужий. Ви ж самі знаєте, бо приходили тоді до нього. — Малашко заховав фотографію назад у папку.

— Так, і, на жаль, тоді не зміг із ним поговорити.