Розділ без назви (10)

— У нас ордер на обшук вашого помешкання. Ось, — і він показав папірець, оформлений, наскільки в тому розбирався Олег, за всіма правилами.

Чоловік кивнув, не вимовивши й слова. Ще один працівник, який був у штатському, виявився криміналістом. Він розклав свої речі для проведення обшуку й чекав лише на понятих, за якими пішли двоє працівників поліції у формі.

— Стосовно чого ви хотіли зі мною поговорити? І що це все означає? — запитав Олег, хоча знав, на яку відповідь чекати.

Та чоловік помилився. ТАКОГО він не очікував почути. Лейтенант, ім’я якого він не встиг прочитати, повідомив:

— Нам стало відомо, що ви переховуєте Катерину Стетченко, — почав чоловік. Він вимовив це так, що Олег відразу ж зрозумів: тут відпиратися не варто. Тож відповів:

— Так, вона жила в мене деякий час. І що з того? Дівчина втекла з дому. Не хотіла повертатися туди, де її не сприймають і не поважають. А що, я здійснив якийсь злочин? До чого тут усе те, що ви вчинили? Поняті, обшук, робота експертів-криміналістів?

До квартири завітало двоє сусідів із поверху вище. Їх привели поліціянти у формі. Вони лише на хвильку глянули на Олега й відвели погляди. Певно, було якось незручно перед ним. Почався обшук. Нарешті Олег почув відповідь на своє запитання:

— Катерину Стетченко підозрюють у жорстоких убивствах, про які ви не могли не чути. Відповідно ми перевіряємо й вас, — коротко пояснив поліціянт.

— Що?! — Обличчя Олега витягнулося від здивування. — Катя? Це вона вбивця?

— Так, вона — головна підозрювана. У неї має бути ще спільник. Якого, власне, теж звати Олегом. Спершу ми подумали, що це ви, але, дізнавшись ваше прізвище та побачивши вас, зрозуміли, що помилялися. Проте ми мусимо тут у вас усе перевірити й розпитати.

Олег не йняв віри тому, що йому говорили. Катя? Убивця? Так, вона була психованою малолітньою з важким характером, але щоб убивцею?! Ні, у це він аж ніяк не міг повірити.

Чоловік зо хвилину приходив до тями. Відчував, як обидва лейтенанти розглядають його. Але Олег думав про своє: ні до чого подібного він не був причетним. Тут його совість чиста. Але тепер він зрозумів: інтуїція його не підвела. Він давно знав, що добра від цієї дівчини йому чекати не варто. Ще тоді, уперше, коли вона зчинила скандал і втекла з дому. Утекла ввечері… Думки його перервав Філіпчук.

— Пройдемо до кімнати? — запропонував поліціянт.

— Так-так, звичайно, — ніби отямившись, погодився Олег.

Вони увійшли у вітальню.

— Сідайте, будь ласка, — запропонував Олег. Щойно він зрозумів, що все ще тримає в руках два пакети з покупками. Вони були нелегкі. Чоловік поставив пакунки й сів. Навпроти на диван сіли двоє поліціянтів.

— Закупляєтеся? Видно, надовго, — почав розмову, хитнувши головою в бік пакунків, Філіпчук.

— Ні, просто сьогодні чекаю на гостей. — Олег був доволі напружений.

— Та ви заспокойтеся, — стримано промовив другий лейтенант поліції.

Проте обличчя його аж ніяк не могло заспокоїти: з надто великою підозрілістю витріщався він на Олега. Часом зіщулював очі, уважно розглядаючи. Відтак запитав: