Розділ ІІІ Три листи правди

Придумай сама, як назвати дитину.

І хай вона вродиться здорова, а виросте вільна. Бо як людина вільна, то здатна покерувати своїм життям так, як того хоче сама, ні од своїх думок не залежить, ні од чужих.

Такою була моя любима й ніким не замінима Надійка, твоя рідна сестра-близнючка. Вічна їй пам’ять.

Прощай, Маріє.

Павло Б., 1984 р.

8

Софія переїхала жити в прадідову хату. Ми з Мією все їй розказали, і свого манюнього Сашка, нашого з Мією похресника, вона вже народила там, де жила її мама Надія, у будинку діда Вітру, у миру Костянтина… Вони із Семеном дуже із цього щасливі, бо нарешті заживуть самі у власному кутку. До них на хрестини приїжджали й свекри, колись сварливі, а тепер люблячі, хоч до рани прикладай, і далі зразково набожні. Софія нам розказала про своє життя в ролі невістки (ми тепер багато одна з одною говоримо), як добре, що все саме так розв’язалося.

«Бо найкраща невістка та, що найдальше од свекрухи живе», – то так сказала баба Люда, наша рідна бабуся по батькові Павлові, але ми їй про те не сказали. Як і хотів батько. Досить їй того, що одна внучка знайшлася, ще й із новонародженим правнучком.

Ми дуже тішилися, що на хрестини до Сашка Семеновича прийшли ці наші близькі родичі на прізвище Бабинець. Баба Люда старенька вже, ні, вона не старушенція, навпаки чепурна, як зауважили інші гості, бо за багато років зняла із себе чорну хустку, яку носила по синові, а вбрала до правнука білу. Сказала, що тепер і вмирати може радіснішою, хоч і не хоче, бо такий гарненький Сашко, то хоче побачити, як бігатиме тими стежками, що ще бігав його дід Павло, герой і солдат, і баба Надія, місцева художниця, чиї всенькі записи, а надто ті, що в чорному зошиті з назвою «Для Марії», ми, сестри-близнючки Маковій, бережемо під замком, як робила наша мати Марія.

Дивно, бо Маковії ми тільки за паспортом. А насправді ми – Бабинець.

Але що таке прізвище супроти правди, яку дізналися! Супроти родини, якою збагатилися!

Я часто думаю про те, що якби ми знали все про своїх рідних, то проживали би життя геть по-іншому. Але знати всього неможливо. Як неможливо прочитати всіх книжок. Наприклад, ми так і не знаємо, де й коли зустрічалася матір Марія з батьком Павлом, про що були ще сім листів, які вони писали одне одному, і чому мама приїхала додому помирати, а не видужувати…

Але навіть за те, що ми дізналися у свої двадцять сім років, ми вдячні долі. Це так важливо – знати правду про своїх рідних, аби перестати засуджувати їх і винуватити у власних невдачах, а зрозуміти нарешті, що наше життя залежить тільки від нас самих. А вони, наші предки, прожили так, як прожили, і це був їхній вибір.

До речі, на хрестинах ми познайомилися і з тіткою Наталкою, батьковою сестрою, в якої ми з Мією прожили трохи більше року після народження. Це вона нас так сварила, як були малими… Вона й тепер не особливо змінилася, все нарікає на життя, на його неласку до неї… Хоча, здавалося б, не варто їй аж так гудити долю: вдруге вийшла заміж, народила сина, діждала онука, то чого не радіти?…

Від діда Гордія ми не відказалися. Однаково вважаємо його своїм, навіть рідним. Хоч і розуміємо: якби він прийняв бабу Устю такою, якою була, з її доньками, або взагалі не чіпав, дав спокій… Якби так, як батько Павло, подумав, що від його недолі залежить доля жінки і її доньок-близнючок, то, може, всеньке наше життя склалося би по-іншому…

Але «якби» – це лише припущення. Воно живе тільки в наших роздумах, і то вже після того, коли щось стається, після пережитого, після невдалого, зазвичай, пережитого…

Щоб не мізкувати на тему «Якби…, то…», корисніше пороздумувати на тему «Якщо…, то…»

Мія переїхала до Криму. Вона дуже цього хотіла, а тут іще й тітка зателефонувала й сказала, що син пішов у багаті прийми в Орджонікідзе, що в нього подарований на весілля сімейний бізнес, купа магазинчиків і кафешок, йому нема коли часто навідувати матір у Нижньогірському, а їй самій жити так сутужно й незвично, що край і жах жахастий. Те, що й треба було почути Мії, чиї часті спомини здавна витали над білими скелями величної Ак-Каї й бродили незвичними для материкової України персиковими садами. До того ж їй так подобалися чорняві й вузькоокі хлопці, Мії просто суджено вийти заміж за кримського татарина! (З Айдером вона не бачиться, він із сім’єю переїхав до Ялти…)

А я воюю зі своїми третьокласниками, вже скоро розпрощаюся з ними, лишилося два місяці до кінця навчального року… Ні, насправді не воюю, а продовжую їх так само любити й хоч чогось потрібного вчити… Васька і Вітька Вілкули тримаються, як ніколи, – за півроку не втрапили в жодну паскудну історію чи халепу, це так приємно! Я дуже за них рада! Тепер часто навідуюся до Віри Семенівни й Володьки, бо мені небайдуже до того, як вони живуть і як зимують. Торік, у листопаді, після тої нашої розмови, я сходила до директора школи, то він пообіцяв «щось придумати» з допомогою в опаленні їхньої хатини. І допоміг! Може, коли хоче. Минулої зими поміг дровами й вугіллям, то я постараюся, щоб обов’язково й цього року «щось придумав».

Живу тепер у «триквартирнику» сама. Сама на своєму віддаленому і такому рідному «Хуторі очеретянок». Переконана, колись із цього будинку зроблять заклад відпочинку для вчителів-пенсіонерів. Так і назвуть – «Будинок відпочинку вчителів», або «Вчительська дача», щось на кшталт «президентської». Дуже треба, щоб такий заклад був, бо ніхто про вчителів-пенсіонерів не говорить і не згадує в нашій владі. Може, я й сама цим питанням займуся. Наприклад, у тій квартирі, де жила Аліме із сином і яку потім викупила «англічанка», так ніхто й не з’являється. Вона сиріє і пустує, а «в хаті тре’ жити, її тре’ топити – дровами й людським духом», – як колись зауважила стара баба Санька. Мудра жінка. Незабутня.