Розділ ІІІ Три листи правди

Катерина взялася за старе, стала сина всяко-різно одговорювати.

З другого боку, Євка знов мучилася, дитину недужу сама ростила, хтіла, шоб батько хоч чимось помагав.

Не було як жити Устині в селі. Та ще й живіт ріс у неї, як на дріжджах, такий уже великий був, як ходила беременна! То були ше Степанові діти. То так люди казали, тиї, що бачили й знають. Устина в батьковій хаті близнят і вродила, Надійку й Марійку.

Гордій, казали, ходив лісом, вив, як дикий, не своїм голосом, як се сталося, бо так хтів, шоб то його діти були, а не Степанові. Не міг пробачити сего Усті, проклинав її, як упослідну, і любив до нестями водночас.

Отака катавасія!

Катерина-мати слідом за сином ходила й все приказувала, що ти, сину, ще не такий щасливий будеш, ще не на такій красовиці женишся, як ота абияка зрадниця Устя…

Євка, перша його жінка, теж-ка не раз, як із школи Гордій ішов, перепиняла його, проходу не давала, всяко обзивала й наговорювала за те, що до доньки не йде, налякала, що поїде в район, нажалується начальству, й не буде він у школі вчителем захваленим уже ніколи в життю.

Десь тим дівчаткам три ци штири роки було, як нарешті придложив Гордій Устині втекти з ним із села куди-небудь туди, де їх не знайде ні мати Катерина, ні Євка з Варкою-донькою, ніхто на світі; що нарешті спокійно їм пожити дадуть. Бо тут йому – хоч бери і йди в річку топися. Він же од дитини, од Варки-калічки так, наче й не одказувався, але мати Катерина заказала туди до неї дорогу, і всьо тут.

А Устина не могла, знов-ка, покинути батька. Вона до него, як щепка до дерева, із самого малечку приросла.

Тілько…

Гордія, знов-ка, тоже втратити боялася, бо любила його крепко із самої школи.

І зважилася вона на дивний крок. Багато хто пусля того винуватив Устину й осуждав, бо так не роблять матері. Але жінки, які не можуть нажити щєстя там, де хочуть, ще й не на такі безумства зважуються, я те добре знаю, всього за життє набачилася…

Лишила Устина одну з дочок-близнючок дідові, шоб не остався він настарвік сам. Одорвала часточку самої себе, певно, з кров’ю і з м’ясом одорвала, але батька теж-ка вельми вже шкодувала. Дитина – все, що могла зоставити йому замість себе.

Так Костянтин Лозовий лишився з онукою Надійкою жити. Росла вона рижа така, як маків цвіт, який хтозна-чого полюбила й повсякчас малювала. Перше олівцями, а потім усякими фломастерами й фарбами. Дід онуку більше од Господа Бога любив, те всі знали. Ще й приказували йому, щоб менше трохи онуку любив, а Господа Бога більше, але він не слухався…

Катерина з розуму геть зійшла, як син утік. Усе повторювала, що знайде його й із того світа достане… Говорила з ним, не вмовкала (ну, себто заговорювалася), аж поки й умерла. А вмерла вона престарілою, не так і давно, ой, то довго-предовго прожила й промучилася тая людинка! Сама, як палець, умирала, сама й лежить на могилках допіру, ніхто коло неї не похороняний більш…

А Надійка росла розкішницею, дід у ній душі не чув… Гарно вони жили, на заздрусть гинчим. Він їй свободу у всьому давав, вона од него «ні» не чула. І виросла такею собі Вітровою дитиною… Все по квіти на вигун і до річки бігала… все їх малювала й пісні про них співала, і записувала всяку-всячину про них у зошити…

І ото вже Павлусь, один із сімох дітей Люди Бабинець, сільської неплохої господині, затявся бігати до неї змалку. Вони дружили-дружили вірно, а потом поженилися. Він, Павлусь, вроді й несміливим аж таким хлопцем ріс, але, як підійшла пора, то забрали його в Афганістан воювати.

Себто, по черзі, то отак усе було.

Вони поженилися, а скоро вмер старий Костянтин, а після родів і вона, Надійка. Нагло. Раптово. Неждано-негадано. Казали, то Катерининих рук діло. А гинчі люди казали, що то Варця Гапониха так поробила, покинута Гордієва донька, що по-сусідству з Вітрами жила… Варця ще навіть за дружку в Наді була… Надя до калічки добре ставилася, а от Варця не простила Надійці гарної вроди, а найбільше – батькової зради, того, що Надійчина мати Варчиного батька вкрала й невідь-куди одвезла…

Усяке говорили, але тут-ка чистої правди я вже не знаю.