Розділ ІІІ Три листи правди

Дівчата переглянулися. Здалося, вони вже не здивуються нічому, хай би що дізналися.

Лія прочитала лист «четвертий».

Коханому, найкращому на землі і єдиному в моєму житті чоловіку шлю цього разу привіт із Мінська. Я тут зараз на гастролях…

Привіт, Павле!

Як же я скучаю за тобою і як я тебе люблю! Ти не любиш, коли я так кажу, ти, може, й не любиш мене зовсім, але я тобі пробачаю все-все-все! І люблю тебе сьогодні ще більше, ніж учора. Знаєш, за що? За твою неймовірно велику любов до моєї сестри, якої я не знала, і не винна в цьому, і за що не можу простити своїх батьків. Люблю тебе за твою відданість, за твою правдивість, якою я захоплююся більше, ніж талантом самої Крушельницької, моєї улюбленої співачки. Я тебе люблю й любитиму завжди, і вічно заздритиму своїй сестрі, тому що вона, а не я, мала таку велику любов, як твою, і таку свободу, про яку ти завжди із захватом згадуєш і розказуєш у листах… Вона була Вітровою онукою, а не я. Так захтіли батьки, і за це я їх теж не можу простити.

І ще я люблю тебе за те, що ти дозволив мені зустрічатися з тобою. Наших зустрічей було ще так мало, тільки три, але я вже маю те, що називається найдорожчим у житті.

Дякую, що ми бачилися…

Дякую, що ти дозволив мені до тебе доторкатися…

Дякую, що ти був у моєї сестри…

Дякую, що я знаю тебе й що так сильно люблю.

Марія М., 1983 р.

Боже, у це важко було повірити! Але вже тепер дівчата почали зостановлюватися на думках, що Павло Бабинець і є їхнім батьком, тобто що в них із Софією один батько.

Третій лист, «передостанній», Лія читала повільно, запинаючись після кожного речення.

Здрастуй, Маріє!

А, знаєш, я радий, що ти народиш од мене… Може, хоч діти замість мене виростуть щасливими, набагато мудрішими, правильнішими, вільнішими, матимуть справжні міцні сім’ї, нормальні роботи й зарплати, теплі хати, мирне небо і світле майбутнє.

Я, Маріє, навряд чи вернуся, навряд чи побачу тебе і дитину… Але ти можеш народити її на моїй, на нашій Волині, у моєї сестри Наталки. Вона вже вдова, її чоловік тут, в Афгані, поліг півтора року тому. Сестра стала сварлива, нервова, але вона тебе прийме на перший час, поїдь до неї, то і їй із тобою та дитиною веселіше буде…

Ти, знаєш, я тебе дещо попрошу зараз. Дивна просьба, але ти виконай її. Бо я не здуру те прошу в тебе.

Маріє, не розказуй дитині про мене нічого. Бо про мене нема що доброго сказати. Як батько я вельми пустий, бо ще Софію покинув, то нащо ще комусь про такого, як я, знати? Діти хай ростуть і думають, що мають славне й завидне коріння. Бо як віриш у добре, то й будеш добрим, а як бачиш, із яких нещасних ти, то й сам нещасним станеш.

Не розказуй, Маріє, про мене нікому. Бо я слабак і невдаха. Не треба, щоб діти знали, яким невільним був їхній батько, що одказавсь од рідної матері і рідної землі, од любові, Маріє, твоєї, одказався і втік од усього, бо залежний од своєї дурної й нездоланної боязні. Отакий я слабак, Маріє, що людей убиваю, а думкам своїм ради дати не можу. Я ж дотепер думаю, що то я свою кохану жінку, свою птаху неземну, Надійку, занапастив, бо, може, якби з другим вона зійшлася, то жила би досі й, може, знаменитою на всьой світ художницею стала. Вона ж була така талановита!

То страшна мука – знати, що чиясь доля залежить од твоєї недолі. Ось чому я вибрав самоту, Маріє. Бо свого життя мені ні на грам не шкода. А твого занапастити я не хочу.