Розділ ІІІ Три листи правди

О, так! Він тут! Її цупкий газетний гаманець спочиває собі під матрациком на залізній решітці, там, де на м’якій і пухнавій подушці лежала всі ці дні забуття її затуркана руда голова.

Нині, схопившись із напівсну, як колись на дорозі, осяйнувшись спогадом, Мія прожогом залетіла в червону кімнату й вивалила на землю всеньку постіль із материного ліжка, досі ніким не зачепленого після її смерті, поривчасто затрясла покривалом, подушками, ковдрою в маковому напірнику, простирадлом і навіть матрацом. Чорні діри заржавілої решітки заглипали на Мію відразливим забуттям, задихали давкою тухлістю, але прогнутий центр забився білим серцем. Дівчині справді здалося, що листи, які лежали допіру перед її очима, ворушаться, а слова, заховані в них, аж кричать про прочитання.

Дівчину охопив несамовитий жах і водночас радість. Так швидко її серце билося хіба тоді, коли вперше віддавалася коханому Айдеру.

Тим часом узяти листи в руки побоялася. Шугнула в кімнату до сестри – та міцно заснула. Знову забігла в червону кімнату, відкинула врізнобіч червонаві штори, впустила у вікна світанок, а в кімнату через кватирку – свіже повітря. Дихати було неймовірно важко.

Мія звернула увагу на безлад, що творився допіру в цій кімнаті – завше прибраній, ледь не ідеально вичищеній і застиглій у набутій за десятиліття непояснимій сакральності. Здається, тільки тепер Мія зрозуміла, якими красивими, талановитими й цікавими є картини з намальованими маками, що тепло всміхалися або й тихо печалилися на стінах.

– Боже, як часто ми не знаємо ціни того, що маємо, – прошепотіла.

Вийшла на кухню, увімкнула чайник, надумала попити м’ятного чаю. Він спрадавна вважався найпершим заспокійливим засобом у їхньому домі. Адже ні, вона не читатиме листи, які знайшла, сама. Ще хвилин десять – і розбудить сестру-близнючку. Вони разом довідаються правду про своїх найрідніших, бо обоє хочуть її знати однаково сильно.

7

Листів було три. Усі без конвертів.

На одному було написано червоним фломастером: «Перший, найкоротший», на другому – «Четвертий, не відісланий», на третьому – «Дев’ятий, передостанній».

Мія відкрила той, що «перший», дала Лії. Та взяла його тремтячими руками й таким же надломленим голосом прочитала.

Здрастуй, Маріє!

Спасибі, що ти мене знайшла аж тут, в Афгані, тобто рішилася мені написати. Я насправді ждав. Ти навіть не уявляєш, як я здивувався, коли побачив тебе тоді, як ото одвозив до вас Софійку і Надійчині картини. Аж злякався, думав, що моя жінка встала з могили, що вона жива…

Я довго про це думав. Думав, що, може, то доля мене пожаліла, зробила так, щоб я тебе побачив і менше страждав за Надею, що ніби вона продовжує жити в тобі… Бо ви справді вельми схожі, майже однакові з виду…

Тільки Надійка мала вітрове серце, я бігав за нею і ніколи не міг її піймати. Вона чи то крила мала, чи просто не ходила, як усі, по землі, а над нею витала, я так і не поняв до кінця… Просто літав разом із нею і все.

І думав, що не зможу жити без неї.

Але поки живеться, живу. Тобто не живу, воюю.

Ти пиши мені ще. Бо куди тобі писати, я не знаю. Ти ж учишся, то чи вдома живеш, чи десь у гуртожитку?

Жду.

Павло Б., 1980 р.