Розділ ІІІ Три листи правди

Хто кому й на що поробив, лиш один Бог знає.

Не стало людей, то і правди про них уже нікому не знати.

Але лишилася манюня Софійка, донька Павлусева й Надійчина. Як було їй рік чи, може, й менше, а може, й більше… словом, малюсінька ще геть була, ще й не ходила, то одвіз її Павлусь до баби Устини далеко, десь чи то під Київ, чи ще далі, він не признався. А сам в Афганістан воювати подався. Він вельми за Надійкою тужив-побивався, рішив, що на війні більше користі од него буде, менше про дружиноньку любу, але покійну, думатиме. Там скількись літ він воював, там і поліг. Привезли його в гробу цинковому закритому. Схоронили тихо.

Нині Люда Бабинець квіти сину на могилу носить, не перестає. Внучку Софійку тепер-ка й бачити не хоче, бо, каже, що вона винна у смерті її сина. Але квіти на кладовище носить усім. І синові, і невістці, і сватові Костянтину, тому, шо то його Вітром звали. І то – маки найчастіш несе усім, коли густо на вигоні ростуть, ті, шо то Надійка їх малювати любила…

Отака історія. Сумбурна і печальна.

Де допіру Софійка? З вами, певно, живе? – звернулася насамкінець стара до близнючок. – Ви хоч бачитеся? Не воюєте між собою, як ваші предки колись? – глянула на гостей.

Лія з Мією ні поворухнутися, ні встати з місця попервах не змогли.

Стара те хутко зметикувала, тож додала:

– Так, чєсом правда прибиває до землі, як ото молотом по голові оглушує. Того її мало хто дошукується, знати хоче… Але з правдою хоч серцю важко, зате душі легко. Ви самі в тім переконаєтеся… Ліпше бачити, ніж сліпими ходити… Світ усякий – злий, пустий, брудний, безпощадний, але все одно ліпше його бачити, ніж темним ходити. Бо у світі, кроме злого, й доброго багато є, і ото на добре тре’ зважати, на добре тре’ дивитися й на него тре’ рувнєтися, ним тре’ очаровуватися. Як ото всенькі люди допіру – квітами, що їх намалювала з-за молоду Надя Вітрова, по батьковому Степанівна, сестра-близнючка вашої матері Марії, рідна неня вашої двоюрідної сестри Софії… І в мене на стіні допіру висять отиї її маки. Заберіть собі, якщо хочете. Мені не шкода. То вашої родини достояніє… Ви ж Маріїні доньки, так? – перепитала вкотре.

– Так, – обидві сестри махнули рудими гривами на опущених головах.

– Ні Марія, ні Устина не приїздили сюди ні разу… Павлусь одвіз, казали, і картини туди до вас… Коли Софійку одвозив, то й усе найлучче з хати Костянтинової забрав туди до вас… А те, що не міг уже забрати, те ми, сусіди й односельці, порозбирали, щоб не сиріло в старій хаті, не портилося. Бо в хаті тре’ жити, її тре’ топити – дровами й людським духом, – усміхнулася стара, та так, наче до скупого сонця, а не до гостей. – Добре, піду я, втомилася з вами, – завершила, встала з лавки, затупцяла на місці, закляклі ноги розминаючи.

Лія з Мією і собі стрімко підхопилися, як за велінням чийогось наказу.

– А де хата цього діда Костянтина? – поцікавилася насамкінець старшунка. Авжеж, їй стало цікаво, де народилася їхня мати Марія із сестрою-близнючкою Надією.

– Одиво, по вулиці, геть близько, через три двори й направо, – вказала. – Ви ту хату не проминете. Вона зчорніла вже, бо ніхто її не білив багато літ… А на вікнах там маки червоним намальовані… То ще Надійчина шкода…

Коли Віктор побачив близнючок, на них обох не було лиця.

– Ми ще тільки подивимось на одну хату здалеку й поїдемо, – сказала до нього Мія.

Він запропонував підвезти, хай і недалеко, але дівчата відмовилися. Їм треба було побути на самоті й бодай трохи заспокоїтися. Обом.

Бо…

Щойно їм розкрили стільки невідомих карт, що запам’ятати їхні назви було годі, не те, що усвідомити, що і котра означає…

6