Розділ ІІІ Три листи правди

– Тут завжди море туристів і охочих відпочити, – зауважив Чорний. – Літом постійно бракує місць. Деякі світязяни на гарячий час відпусток навіть покидають свої домівки, здають їх курортникам, а самі йдуть жити в літні кухні… От вам і зелений туризм! Живі гроші!

Дерев’яний будиночок, у якому вони зупинилися, справді виявився чепурним – двоповерховим, із світлою вітальнею, просторою кухнею, кількома спальними кімнатами й душем. Хоча й стояв на самому кінці села, скидаючись здалеку на хижку на курячих лапках із давнього мультика. Втім, це аж ніяк не завадило «київським гостям», бо вони мали, як висловився Чорний, «свої колеса і свого водія». А Віктор направду був непристрасний до алкоголю. Навіть у день народження доброго друга й брата ніяк не хтів випивати.

– То ще нам повезло, що вже осінь, що тут набагато менше люду, ніж літом, – пояснив добрий «улов» із житлом усезнаючий Айдер. – Літом тут не пробитися…

Славнозвісне озеро вразило дівчат передусім чистою водою та багатометровою мілкотою. Вони зайшли, здавалося, ледь не до середини озера, а води однаково було їм по коліна.

«Чудова купеля для діток, – вихопилася думка в Лії. – Не переживаєш, що далеко й глибоко забредуть».

До того ж вода в озері була настільки прозорою, що виднівся колір піску, черепашок та риби на тій-таки «майже середині» Світязю. Хлопці запевнили, що так само видно власні стопи, мов за склом, коли заходиш у воду по шию…

Лія вирішила скупатися. Вода була її стихією, а холоду вона боялася мало. Страшнішою для Лії змалку була спека. Цим вона вдалася в бабу Устю, котра за жаркої погоди завше хворіла через підвищений тиск і майже не виходила на вулицю, так боялася ударів пекучого сонця.

Мія зосталася на березі. Оскільки для повноцінного купання на більшій, ніж по коліна глибині, треба було зайти від берега далеко-далеко, її окриків та гукань до сестри стало практично не чути. Цій дівчині плюхкатися у воді ніколи не було цікаво, Мія воду любила хіба слухати…

Але тепер, що Лія в тихій кришталевій воді, то Мія на малолюдному, та все ж гамірному березі, одночасно думали про одне і те ж – про картину, яку побачили на стіні у Вікторової матері. Знак, що трапився їм не просто так. Однозначно для чогось. Завтра вони обов’язково попросять Віктора завезти їх до тітки Саньки. Завтра може багато чого змінити у їхньому житті. І дівчата до цього готові.

Кожна із сестер Маковій уже дійшла висновку, що втомилася боятися змін, щось почати робити по-новому, по-іншому, не так, як звикла, бо саме це не дає ступити кроку вперед, не дає рухатися і хоч трохи змінювати власне життя на таке, що влаштовуватиме насамперед її. Справді. Навіть якщо не на краще, то на таке, якого хоче саме вона, Лія чи Мія, а не будь-хто інший.

Кожна зрозуміла це остаточно за різних обставин, але приблизно в однаковий час.

Лія – коли побачила замкнені на ключ двері сусідської спорожнілої квартири, Вікторової тимчасової відпочивальні, коли збагнула, що його там нема, вона відчула, що гіршого для неї бути не може, що над усе вона хоче, аби він був із нею: чи то за стіною суміжної квартири, чи за дорогою біля річки з фотоапаратом або вудкою, чи навіть за містом із донькою, або й за роботою в інших країнах… Але щоб вона відчувала його присутність, що він із нею. Так буває, виснувала врешті. Коли людина живе в серці, це вже – вона з тобою. І ти не є самотнім. Так, як було з матір’ю Марією, яку вона із сестрами, попри все, любила. Навіть якщо Віктор не житиме з нею, не приїжджатиме, навіть якщо вони перестануть бачитися… Вона щаслива, бо він у неї є, бо він – із нею. Вона – не сама.

Цього рішення ніколи не підтримали б ні баба Устя, ні дід Гордій. Але вперше Лія ладна не зважувати на ймовірну думку рідних, уперше вона вирішить щось сама й заради себе.

А Мія – коли грала в гру «Попільниця» й почула відповіді Айдера Чорного, вона зрозуміла тоді: так, він симпатичний, навіть вродливий і показний, має освіту, роботу й добрий смак до вдягання. Він би сподобався діду Гордію і бабі Усті, вони дуже зраділи б, якби Мія вийшла саме за такого молодого й перспективного юриста. Але вона також зрозуміла, що ліпше ні з ким, аніж із тим, із ким їй нецікаво. Сьогодні вона скаже про це Чорному. Вони не можуть бути разом.

Ще одна думка стала навідувати Мію віднедавна. Вона, очевидно, зважиться ще й на такий крок – виїде з Приграддя й оселиться там, де почувається найбільш гармонійно. Але про це вона скаже сестрам згодом, коли всі про все дізнаються й нарешті заживуть із правдою, хай би якою вона була. І заспокояться, звільнившись од важкості незнання. Бо дізнатися правду – це ще й відпустити її, очиститися для нових пережитків і досвідів. І кожна з її сестер нарешті почне жити своє, а не розписане колись завбачливими предками, життя.

«Дорослі люди самі вправі рішати й оприділяти, як їм жити», – навіть полісянин дядько Льоня це знає.

Дещо поодалік Мія запримітила білосніжних довгошиїх птахів, тож, не роздумуючи, попрямувала до них, долаючи високу нетоптану траву й густіші зарослі. Довжелезний берег Світязю був закутаний у траву, але місцями ясніли чималі клапті піску, цілковито сходжені, чи то пак вилежані любителями озерної довготривалої засмаги. Щоправда, там, куди направлялися допіру лебеді, росли дерева й височів очерет. Дівчина мала в торбі півхлібини й утішилася, що послухалася світязьку господиню, яка, вручаючи їм ключі від будинку, попередила, чи радше довела до відома, що на озері досі живуть і припливають до берега лебеді.

Там уже хтось був, про що засвідчили тихі голоси. Але Мія наміру погодувати білих красенів не змінила.

На березі, обнявшись, сиділа пара закоханих, а може, навіть подружжя.

Мія підійшла ближче, вмостилася навпроти.