Розділ ІІ Волелюбний сусіда

– Я не можу, – Софія обернулася обличчям до вікна, сидячи спиною до дверей. Дихала дедалі важче. – Тату, я не можу, – тихо додала, злегка крутнувши головою.

Тим часом позаду знову почулися дві крикливі жінки, які сипали в Софію погрозами, обзивали жаднюгою, скупердяйкою і шкодолепою, всякими іншими прикрими й лайливими словами, а вона, так і сидячи, не слухала їх, натомість спитала себе подумки: «Тобто саме так я маю прожити ціле життя?»

Згадала крикливе й плаксиве дитинство;

згадала хворобу, яку здолала, бо так цього хотіла;

згадала самотню й нецікаву юність, яку провела в чотирьох стінах шумної дитячої кімнати (бо куди підеш, коли тебе хапають приступи епілепсії, навіть коли ти неймовірно вродлива руда бестія?);

згадала борщі-пиріжки-тістечка, що їх виготовлювала для сестер-близнючок, щоб, не дай Боже, не були голодні;

згадала цілорічне обережне, тривожне й несміливе ходіння будинком, у якому нині жила;

згадала… про дитину, яка вовтузилася під серцем…

Зненацька підвелася – злива ненависті і далі виливалася на її тверду терплячу голову – й відчинила двері шафи. Вона має зібрати трохи речей своїх і трохи Семенових. Вона має поїхати звідси. Бодай на якийсь час, якщо не назавжди.

Загалом Софія мало коли й на що так рішуче зважувалася. Як і її сестри. Так повелося у їхній родині. Дід Гордій завжди нарікав на долю, скільки його пам’ятала. Йому бракувало волинських стежок і пісень, розмов і грибів, тамтешніх вечорів, неба і людей. Він постійно скучав за малою батьківщиною, говорив сам із собою про неї, коли напивався, мучив себе і мучив усіх рідних. Але так і не зважився переїхати додому бодай на старості. Щось дуже болюче й непростиме вигнало його з улюбленого краю назавжди, ще коли був молодим. А старим уже їхати постидався. Так і сказав перед самим відходом: «Щоб тільки простила мене моя земля, а люди, як не простять, то хай як хотять».

Баба Устя так само страждала. І через неможливість навідувати рідний дім, і через доньку Марію, яку бачила вкрай рідко, і через нестерпний характер коханого чоловіка. Як можна було його любити? Як можна було стільки терпіти? А можна. Жінка, виявляється, багато чого може. Навіть любити чоловіка, який б’є. Бо насправді – вірила баба Устя – дід був добрий. «Просто в нього характер такий, – повторювала. – А душу має добру. Злий він тільки тоді, коли без настрою». А «безнастрій» його практично не покидав… «Серце в нього є, тільки тугою, як корчомахами, за роки поросло», – і такими примовками чоловікові вчинки виправдовувала.

Вона так хутко за ним на той світ пішла! Не спалося їй без Гордія, не ходилося по дворі, не сиділося перед телевізором… Не могла ніяк бути вдома сама, до чоловіка звикла, мов трава в землю, у його життя вросла. До нього й пішла. Ох, дивачка!

Лія теж потерпала від нерішучості, від власного смирення й покірливості. Плила за течією життя, нічим сама не керувала, нічого у своєму житті не підправляла, не корегувала. Одягала те, що давала баба Устя, вчилася там, де казав дід Гордій, ішла заміж за того, хто першим освідчився, мріяла про те, про що порадила мати Марія. Вирвана бадилина, яку вітер світами куди хтів, туди ніс… Мала би зрозуміти, що так не можна, але не розуміла, попри недитячий вік.

А Мія хоч і вдавала, що сама крутить-вертить життям, та насправді зважитися на якесь остаточне рішення не могла досі. Чого хоче і як хотіла б жити? Не відала. Руда вогняна іскра, що запалюється і згасає, вітрова донька, котрій не знати спокою, морська хвиля, що захоплює погляди, вершина гори, яку бажаєш підкорити. І все це – про неї одну, Мію-веремію.

Софія дістала найбільшу торбу, яку мала в антресолі, почала складати туди речі. За дві години повернеться Семен, і вона скаже йому про своє рішення. Він має її підтримати.

Холєра ясна, але все це так невчасно насправді!

Та вони викрутяться неодмінно. Знімуть десь житло й перебудуть певний час, поки батьки не врозумляться і не втихомиряться. Авжеж, вона готова із Семеном доглядати їх до смерті, але тепер, коли треба народжувати… Якщо вона ще трохи поживе в таких умовах, дитина взагалі може не народитися…

Тому вона мусить берегтися.

Бодай тепер.

Ніколи себе не жаліла, а нині зобов’язана.