Розділ ІІ Волелюбний сусіда

– Мі-і-і-іє… – в один голос обурено затягнули Софія з Лією.

– Ходімо-но почитаємо, – мовила Софія, і дівчата зайшли в червону кімнату.

Так вони робили практично завжди, коли збиралися разом обговорити якусь важливу сімейну подію. Спочатку читали материні записи й книжки. Мовби в цей час вона була разом із ними, слухала їх і знову могла щось їм порадити, побути поруч… Їм так завжди цього бракувало!

– То що, я замовляю перша, добре? – повела Софія.

– Так, – не перечили їй сестри. – Замовляй.

Софія вказала:

– Четверта шафка, друга полиця, шоста книжка, четверта сторінка. Ліє, читай, – звернулася до сестри.

Лія підхопилася з ліжка, вирахувала загадану книжку, прочитала:

– «У древніх слов’ян існувало божество на ім’я Макоша – покровителька жіночих робіт, прядива та ткацтва, мати врожаю, богиня достатку. Ім’я богині утворилося від п’янкого, як любов, маку, який дівчата вишивали на весільних рушниках. Макоша – божество жіночої життєвої сили. Її єдиний ідол стояв на вершині пагорба в пантеоні князя Володимира…»

– І все-таки, – нестримна Мія раптом перебила сестру, вирішила запитати, чому все це так цікавило їхню матір, талановиту співачку, красиву жінку, містянку, бо саме такою вона себе вважала? Як так, що вони досі нічого не знають про ці її вподобання?! І самі влаштовують оці читання, не розуміючи достеменно, для чого?

– Міє, тихенько, – серйозно спинила й цього разу сестру Софія. – Ліє, читай далі, – наказала середульшій.

«Ох, так завжди! – розсердилася про себе Мія. – «Тихенько», «продовжуй», «не перебивай», «не сунь носа, куди не треба», «нащо воно тобі», «багато знатимеш, швидко зістаришся»… Як же її дратували всі ці відмовки! Дорослі люди, а бояться обговорити тему, яка стосується конкретно їх! Так і живіть у невіданні! – промимрила в душі. – А я колись усе одно все дізнаюся! От побачите! Ще прибіжите розпитувати», – стишилася враз, ніби й справді була сірником, який щойно догорів.

Але обговорювати вчинки рідних у цім домі дійсно було не заведено.

Думай, що хочеш, а кажи подумавши.

Так повелося здавна.

Лія продовжила:

– «У Білорусії й тепер на весіллі роздають пшоняну кашу з маком як символ щастя. На Балканах мак називають метеликом. Німці вважають його символом родючості. У Сибіру насіння маку насипають у туфлі молодятам, щоб не були бездітними. Українці дуже люблять страви з маком, труть його в макітрі (її назва з ним і пов’язана). На весіллях хлопці, котрі супроводять нареченого, у петличку вставляли мак, а дружки вплітали його собі в коси», – завершила.

– Ото так і ви зробіть на моє весілля, – щиро всміхнулася Софія, аби перевести балачку на несерйозну тему. – Гарно вам буде з маками у волоссі, я впевнена, – звернулася до близнючок. – І матері приємно було б вас такими побачити, якби жила, – підморгнула попри затаєний сум.

– Можна спробувати, – підхопила Лія.

– Один мак у волоссі – один кавалер у ногах, два маки – два кавалери. Ліє, ти скільки начепиш? Бо я – мінімум із десять! – розсміялася Мія.