Розділ ІІ Волелюбний сусіда

– Не гордися перед іншими, не зневажай їх, бо всі ми – однакові Божі діти, це ви теж хочете сказати? – подивився на неї уважно.

– Так. Хоча це й непросто.

– Дуже непросто. Особливо мені.

– А ви хіба не такий, як усі? – вона дивилася на нього приязно, хоч говорила не вельми приємні речі. – Хоча, – хутко додала: – кому дано багато, від того багато й требують, – поправила руді космаки, що вирвав із завитка вітер.

– Знаю так само, як і ви, що сама любов, якщо не постаратися, не прийде до людини…

– Якби наша воля, ми любили б тільки тих, хто любить нас, але недругів маємо любити найбільше, ніби хворих, – Софія відвернула присоромлений погляд. Бо чому це вона прийшла до незнайомої людини й у чомусь її переконує, щось їй розказує, чогось навчає, мовби знає, як воно – правильно? Їй стало дещо соромно, і вона, тереблячи худими пальцями краї шалі, що спадали з лівого плеча, намірилася йти. Але чоловік спинив її сказаним:

– Щоб лікувати інших, треба самому бути здоровим.

Софія, хоч дивилася на нього, та перед очима побачила свого завше невдоволеного, сердитого й водночас нещасного у своїй слабкості й некерованості власними емоціями діда Гордія, якого часто ненавиділа, та частіше любила. Зокрема, й тому, що любити погану чи, правильніше, зіпсовану власним життям людину, нелегко, зате вельми важливо й корисно для душі.

Їй на мить стало відверто задушно: а що, як цей невпевнений у собі чоловік виявиться таким же, як дід Гордій? Що, як він теж не ладен буде покерувати ні емоціями, ні вчинками, ні своїм життям? Хоча очі… Так, його очі виказували інше…

Вона глибоко вдихнула, але мовила доволі спокійно:

– Любов не помиляється. Ніколи.

Софія і цього разу скерувалася мудрістю. Іноді дивувалася сама собі, як у неї виходило не нервувати й не казати щось спрожогу. Часто, бачачи, як дід нізащо ображає бабу Устю, вона хотіла зірватися в істериці. Часто їй хотілося теж відреагувати образою або навіть хамством на його постійну агресивність і різкість; наказати сестрам добре повчитися на помилках рідних і нещасливих людей, не повторювати їх: не бути наївними, як баба Устя, не звинувачувати її в усьому, як те робив дід Гордій, не перекидати на неї всенькі власні провини та невдачі. Бо дівчата теж винуватили бабу Устю за те, що не має собі ціни, а живе з таким, як у неї, чоловіком. А Софія завжди стримувалася. Закривалася в собі, ніби в мушлі, вельми нагадуючи в такі миті свою матір Марію, і замовкала. Мучилася, терзалася, перевтомлювалася і розчаровувалася, але нічим не видавала свого стану, мовчала. Але потім, за найпершої нагоди, дякувала Богу і неньці за те, що має таку незапальну спокійну вдачу, що зберігає рівновагу й тактовність навіть тоді, коли це видається неможливим. Бо спокій, рівновага й тактовність виручали й давали вигоду насамперед їй, самій Софії.

Нарешті, вкотре зирнувши у вічі молодика, що так їй подобався, вона вирішила йти. Ступила крок.

Він рушив за нею.

– Підождіть! – торкнувся правицею ліктя.

Вона зупинилася, хоча й не обернулася.

Він обійшов її і став навпроти.

Вони дивилися одне на одного й розуміли: так спілкуватися можуть тільки споріднені душі, люди, які навіть не знають імені один одного, а вже впевнені, що хочуть прожити життя разом.

– Софіє, ми й подумати не могли, що ти зможеш вийти за диякона, – довідавшись від сестри про весілля, мовила Лія.

– Тепер біля неї і ми меду з ікрою поїмо, – хихикнула Мія.