Розділ ІІ Волелюбний сусіда

Сторонні до їхньої із Семеном кімнати заходили, коли їм заманеться. Найчастіше такі непрохані гостини влаштовувала Оля, котра теж не злюбила невістку, тільки-но побачила. Яскрава врода стала тому причиною. А ще більше – братова любов, яку він проявляв до дружини. Мало того, що так Семен не ставився ні до Олі, ні до матері, ні до батька, бо вони, власне, ні з ким у родині теж так не поводилися, то ще й вона, Оля, не вміла так любити, як він, а хотіла. Вона хотіла полюбити когось так, як Семен Софію, навіть вірила, що цього можна навчитися. Але де? Якби ж хтось поділився адресою. Дарма, що повчитися цього могла в самого брата або його дружини. Та завше те, що поруч, є найменше помітним.

Нині, коли Софія подивилася альбом і прилаштувала на підвіконні пересаджений ще вранці вазон, який привезла днями з Приграддя, Оля різко прочинила двері й рішуче повідомила:

– Слухай, я тут подумала… Візьму в тебе цього вазона на подарунок подружці. Вам він тут мало поможе, а мене виручить.

Софії було не звикати до наглості родички, яка ніколи не добирала слів і не думала, коли щось казала чи робила, але віддати калачик – а саме так різноколірну герань називала баба Устя, – вона не могла. Тож, як завжди, промовчала й цього разу.

– Ти не чуєш? Чи я з вазоном говорю? – зі звичною єхидністю прошипіла «гостя».

Софія потерла долонею лоба.

Господи, як їй усе це набридло!

Ще й дитинча так боляче почало бурхатися…

Сіла на крісло біля відчиненої кватирки, ковтнула свіжого повітря.

– То я беру вазон? – повновида й безформна дівчина зайшла до кімнати.

– Олечко, ні, – ледь чутно видихнула Софія, обпершись ліктем об підвіконник.

– Не називай мене так! – закипіла Ольга.

– А як ти хочеш, щоб тебе називали? – щиро поцікавилася невістка, по-доброму глянувши на чоловікову сестру.

Зовицю знову заскочила невістчина приязність. Як і завсідна Софіїна стриманість і, здавалося б, безпідставна люб’язність. Далі Оля не знайшлася, що відповісти, й виплигнула з кімнати.

За кілька хвилин так само нахрапом «завітала» до невістки свекруха.

– Тобі шкода вазона? – сходу налетіла на Софію.

– Мамо, він ще бабусин, я не можу, зрозумійте, – дружелюбно відказала та.

Свекруха й собі мишею шугнула за двері. Вона завжди так робила, коли чула від Софії: «Мамо». Зараза! Це звертання її постійно, наче током било…

А потім і свекор забрів до кімнати й кинув на ліжко двадцять гривень.

– На! З’їж! Тільки віддай їй того злощасного вазона! – махнув щуплявою рукою.