Розділ ІІ Волелюбний сусіда

– Ти не заслуговуєш на таке, – далі засумнівався він.

– Я до цього готова, – не засумнівалася тим часом вона.

– Невже… ти вийдеш за мене?

– Так. І тільки так.

І от минув майже рік після сказаного. Все, що про цей період могла сказати Софія, то це – не думай про зміни, змінюй усе сам; не зміниться хтось, окрім тебе самого.

Нелюбов нових родичів, про яку попереджав Семен, новоспечена невістка відчула вже найпершого дня, котрий зустрічала в чоловіковому домі. Вранці, повернувшись із служби, свекруха зі свекром та донькою Олею гарно поснідали, а молоде подружжя до столу не покликали. Коли Семен із Софією з’явилися на кухні, мати Віра холодним тоном зауважила:

– Я випорожнила верхню полицю в холодильнику, може бути вашою, морозилка забита, місця зараз нема… Тут можете ставити каву-чай, – відкрила настінну шафу з куцою нішею, – ця полиця – для ваших тарілок і каструль, тут трохи круп можна поставити, – двічі тицьнула пальцем на нижні, неохайно заставлені посудом і харчами, тумбочки. – Нашого шоб не брали, бо в самих нічо’ нема, – грізно додала.

Софія, стоячи у дверях, звернула увагу на свекрушину кістляву худину, що просвічувалася з-під ситцевого квітчастого безрукавого халату. Руки жінки були оголені аж до плечей, тож зморшкувата й надміру обвисла шкіра раз по раз стрясалася, скидаючись на валуни недоладних старомодних віконних гардин, довгі пальці з обламаним, нерівним і брудним «манікюром» викликали відразу. Вона була невисокою, зі скривленою спиною, великими плоскими ступнями і білим-білим, подекуди з жовтавим відтінком, як у прокислої сметани, волоссям. Довге лице, довгий гострий ніс, тонкі губи, запалі сухі щоки. Софія подумала: ніщо так, як злість, не псує обличчя жінки. У храмі мама Віра виглядає абсолютно інакшою – милою, покірною, ледь не святою…

Батько Віталій, плечистий, лисуватий, доволі приємний на вигляд чоловічок у діркуватій майці й таких же латаних-перелатаних спортивних штанях, весь цей час мовчки сидів за прибраним від спорожнілих тарілок столом. А тільки-но встав і взяв до рук пачку з соняшниковим насінням, жінка вихопила її, крикнувши:

– Ти шо, здурів?! Ми ж причастилися! Ще не хватало, щоб плюнув, не дай Бог!

– Тьху, я й забув, – відказав чоловік. І отримав від жінки добру порцію верескливих нарікань за оте «тьху» після причастя.

З Олиної кімнати донеслося якраз: «А я сяду в кабриолет и уеду куда-нибудь».

Свекри не те що не любили конкретно тільки сина й невістку – вони взагалі не любили людей. Так виснувала Софія, поживши в родичів перші місяці, котрі, певна річ, були тяжкими. Кожний наступний день видавався їй ще нестерпнішим за попередній. Найбільше переймали нарікання батьків на Семена, що, мовляв, життя чоловічисько прожив, а житла не нажив. Не так, як вони, його високоосвічені й трудолюбиві батьки, які інженерами на заводі всенький вік протрудилися, пенсію собі заробили, «кутка» збудували, а син, як на те, вродився-вдався справжнім невдахою.

Щоправда, як зауважила згодом Софія, послухавши свекрів, зокрема свекруху, то такі невдахи оточували їх зусібіч.

Семен насправді не міг аж так набриднути батькам, – також міркувала Софія, – бо вже чимало пожив сам. Через постійні домашні сварки і скандали спершу втік у монастир послушником, потім пішов учитися на священика, а врешті був читцем то в одному храмі, то в іншому. Змінював церкви, бо йшли роки, настоятелі пропонували йому одружитися, прийняти священицький сан і проводити служби вже як священику або диякону, але в Семена з дівчатами не складалося. Він так нажився зі скандальною матір’ю, що всі жінки асоціювалися йому тільки з нею. У храми приходили молоді хлопці одразу після семінарій, статні, вродливі, голосисті, «справжня окраса церков», і несміливий сорокалітній Семен урешті наважився повернутися додому, аби спробувати одружитися й стати дияконом. Або… Що там мало би бути далі, він ще натоді не визначився.

І так він зустрівся із Софією.

І тому так боявся з нею одружуватися.

І врешті дочекався довгожданої дияконської служби.

І потім не раз згадував оту найпершу розмову «під дощем», коли Софія запевняла, що «любов не помиляється ніколи», і що поганих людей треба любити ще більше, ніж когось, «ніби хворих». Але чи можливо ці слова втілити в реальність у його рідному й такому чужому домі, Семен сумнівався.

А Софія попервах дійсно в це вірила. Вона багато мовчала, а ще більше терпіла. Якщо говорила, то, як завжди, спершу подумавши. Аж поки не зрозуміла, що сили поволі закінчуються. До того ж дуже нелегку мала вагітність. Але родичі на це не зважали. Вони сварилися за багато спаленого світла у ванній і туалеті, за часте миття волосся і його сушку, за неекономію електрики, за ввімкнений поночі телевізор і його буботіння, за надмірне використання води під час куховарства, за погано підметену підлогу на кухні, за витерті брудні руки об їхній щойно випраний рушник, за нестертий ідеально стіл, за гучне ходіння по хаті, за відсунуту не так штору на вікні, за зачинені грімко двері… А потім дійшло до того, що свекри з Олею почали, не спитавши, брати їхні із Семеном харчі. Надто куплене в місцевої господині домашнє молоко, якого їй, вагітній Софії, хотілося найбільше. Не ховати ж було молоко в кімнаті? Та й холодильник у хаті один.