Розділ ІІ Волелюбний сусіда

– Людина – то як одна малюсінька літера вселенської книги буття, – далі засперечалася з близнючкою Лія.

– Непомітна заноза може згноїти великий палець, Ліє, як нічого не робити, – стояла на своєму Мія. І звернулася до Софії: – А кохання хіба заспокоює? Мені здається, навпаки. Це ж драйв, від якого хочеться стрибати, літати, кричати чи навіть самій із собою воювати: щось змінювати в собі, виправляти, чомусь коритися, а з чимось не миритися…

– Міє, ти зараз кажеш про якусь війну емоцій, а всяка війна не може заспокоїти серця, – відповіла на те Софія. – Справжнє кохання – то як і улюблена справа життя, і хобі, і вірна дружба, бо вони наповнюють серце почуттям задоволеності, а отже, спокоєм. А що здатна породити твоя війна емоцій?

– Розум побороти вона може! – виголосила Мія. – А, значить, звичні й нудні правила, за якими жили наші предки.

– І що це дасть? – запитала Софія.

– Незалежність, – відповідала Мія. – Від усього. Навіть від себе самого.

– Хіба на вітер схожою хочеш бути? – перепитала Софія.

– На невідомість, – відказала Мія. – Її так ніхто й не дослідив від створення світу.

Софія сиділа на лавці під високою липою, тримала в руках парасолю – із синюватих решіт захмареного неба мав ось-ось посипатися просіяним чистим борошном дощ. Але він очікував. Може, вижидав, поки рудава неюна панянка завершить свою важливу заплановану справу. Чи, радше, не заплановану, а придуману. Аби тільки все вийшло так, як загадала. Аби тільки вподобаний нею незнайомець ішов із церкви повз…

Вона вперше вдається до такого, вперше влаштовує привід для розмови. І навіть якщо розмова не вийде, вирішила – не шкодуватиме. Бо головне – спробувати. Яким буде результат – то вже питання, яке вона почне вирішувати після перших реплік, мовлених співбесідником.

Софія завше була такою: спершу думала, потім робила. Нині, маючи за спиною тридцять вісім літ, дійшла висновку: аби хоч щось у твоєму житті змінилося, треба хоч на щось урешті зважитися. Почати можна із задуму.

– Скажіть, а чому саме в цю церкву ви зачастили? – зачепила Софія вподобаного молодика, коли той і справді наблизився до неї. Благо, він був сам, без батьків, інакше Софія так і сиділа б на лавці під липою. Невеликою була сміливицею.

– Тут я провів своє дитинство, – довго не роздумуючи, відповів чоловік і глянув на Софію так, що аж видно було: він навмисне приховує зацікавлення нею. – Вас я теж тут часто бачу, – зупинився навпроти.

Він був справді непримітним: абияка зачіска, завеликий костюм, старомодні черевики… Але водночас – чисті, хоч і темно-сірого кольору, очі. І Софія вкотре впевнилася, що готова підкоритися їм, аби лише такими ж чистими виявилися у її обранця думки та наміри.

– Так, я часто буваю тут, бо знаходжу тут гармонію, – відповіла вона.

– Надовго? – перепитав незнайомець.

– Прошу? – не зрозуміла запитання Софія.

– Гармонію тут знаходите надовго? – конкретизував співбесідник.

– Ну, – відповіла Софія, дещо дивуючись, але рівності в голосі не втративши, – взагалі-то останнім часом гармонія рідко мене покидає, але якщо закрадається щось підозріле, то зразу йду сюди – і все знову стає на свої місця. Гармонія, на мою думку, то стан співзвучності, – далі повела, – щоб її не втратити, треба постійно налаштовуватися на потрібний лад. Це так само, як настроювати музичний інструмент, бо абияк звучатиме.

– Але ж бувають погані настроювачі, – молодик мовив так, ніби надумав сперечатися.