Розділ ІІ Волелюбний сусіда

– Коли доручаєш роботу справжньому майстру, проблем не має виникати. Майстерність – то ж вправляння: спочатку вони безперервні, а потім і безпомилкові.

– А що, коли інструмент потрапляє в невмілі руки?

– Навіщо він невмілому?

– Ну, бо той мав можливості придбати цей інструмент…

Софія задумалася. Дивні паралелі проводить молодик. Та вона мусить знайтися у вдалій відповіді.

За весь цей час чоловік так і не сів поруч із Софією на лавці. Видно було: якби дівчина його не зачепила, він пройшов би повз. Але скидалося й на те, що не спішив він нікуди. Чому ж не захотів заговорити сам? Адже Софія добре помітила, як він ловив її погляди в перерві навіть сьогоднішньої служби. Вона теж йому подобається, відчувала.

Дівчина задумалася на якусь мить, та заговорила далі:

– Невмілий теж має право на шанс стати вправним, – видала, дивлячись в очі співрозмовнику.

– Або просто зіпсує інструмент, – відказав на те чоловік, не ховаючи невпевненого виразу обличчя. – Добре, радий був поспілкуватися. Хай щастить! – відрізав, махнув рукою і рушив до виходу з воріт.

Софія, втім, не розтривожилася, її мало що могло вивести з рівноваги. За хвилину-другу дощ урешті зашелестів упереміш із густим липовим листям. Краплі застугоніли по Софіїній парасолі, відтак разом із поспішливим тупотінням перехожих усе вмить зазвучало доладною життєствердною музикою.

Дівчина встала і собі покрокувала до виходу, вслухаючись у довколишні звуки. Почувалася на диво радісно, адже молодик, який мав таємничі, хоч і чисті очі, зачепив її не на жарт, і це додавало їй неабиякого азарту. Вона була впевнена, що ця їхня розмова не остання. І тільки-но зібралася прискорити ходу, як умить її сповільнила.

Він стояв так близько, під невеличким дашком найпершої вуличної будівлі. Ні, вона, на відміну від нього, не пройде повз. Вона своїх справжніх емоцій, що ось уже кілька днів неабияк гріють душу, не ховатиме. Хай навіть ні до чого це не приведе, та все ж потім не картатиметься.

– Знаєте, мені тут подумалося, – сміливо підійшла до худорлявого незнайомця.

Він, склавши руки на грудях, здавався непорушним, ніби кам’яним. Однак, почувши сказане вродливою шатенкою в ніжній блакитній шалі, таки зворушив бровою.

– Як зло можна виправити добром, так і вади людські – любов’ю, – мовила Софія.

– Завжди?

Софії не сподобалося його запитання, бо від нього віяло неохотою вести розмову. Втім, вона відповіла:

– Якщо заповідано нам прощати провини винуватцям нашим, то, думаю, що так, завжди.

– А ще добре молитися за інших, тоді за тебе небо клопотатиме, – і байдуже, і якось відсторонено видав він.

– Ближньому твориш добро – собі твориш добро, – не вгавала вона.