Розділ ІІ Волелюбний сусіда

– Пташко, о, пташко, а де-то тертка, дерунів «спиногризкам» пожарити хочу?! – Його нелюдський репет і крик буквально за хвилини переінакшувався на люблячі й теплі звертання.

Баба Устя завжди йому відповідала. Знала, що, може, й «дурна», як не раз про себе думала, що, може, й «безхарактерна», як вважала донька Марія, та «нехитра», як нарікали внучки, але тільки-но чоловік «людиною» ставав, тихіші слова до неї проказував, одразу йшла на контакт, миттєво на них так само люб’язно реагувала. Звідки в щойно побитої, приниженої, огудженої й названої найостаннішими словами жінки бралося це всепрощення – діти не розуміли, лише диву давалися. Пояснити таке було годі, такому можна було хіба чудуватися.

Але й самі…

Коли у їхню кімнату, де вони, мов перелякані зайці, сиділи вкриті з головою ковдрою, хлипаючи після надривного плачу, прибившись до кутка, заходив дід Гордій із великою мискою пашистих і «м’ясистих» дерунів – а дід готувати вмів не просто добре, а часом смачніше, ніж баба Устя, – і простягав її внучкам, проказуючи, ніби нічого не сталося: «Ану-но, попробуйте, чи смачні дід деруни спік для своїх «спиногризок», – де й дівалася злість і ненависть. Дівчата не могли пояснити собі, чому вони щоразу виповзали «з нори» і брали по деруну, апетитно його пережовуючи. «Беріте ще, бери, Софійко-самосійко, бери, Лійко-балійко, бери, Мійко-веремійко, пра’,[48] смачні?» – так до внучок звертався. І вони брали «ще» і, усміхаючись до діда, дякували йому від душі, наївшись од пуза.

Як можна таке пояснити?

Такому можна хіба чудуватися.

Так і жили Маковії. Од скандалу до скандалу. Од бійки до бійки. Од примирення до примирення. З року в рік, із дня на день…

Софія теж, як і баба Устя, хотіла покохати назавжди, але борони Боже щоб такого чоловіка, як у неї. Тому так довго й добирала пару. А ще минула хвороба давалася взнаки: Софія боялася, що у якусь мить недуга візьме й проявиться, а «нащо чоловікові хвора дружина?»

Вже навіть змирилася була, що сама могтиме зостатися, якось і проказала собі: «Ліпше самій, ніж із таким, як дід Гордій». Але доля – ще тая вигадниця, плани чиїсь або рішення вміє раптово й зненацька переколошкати. До того ж глибоко в душі Софія сподівалася, що таки стається колись те, про що змолоду мріється.

І врешті…

Ось!

Ось і воно!

Спонтанно прийшло до неї кохання, як і всяка добра довгождана вістка.

Коли одного недільного ранку Софія побачила в церкві поруч із нерозлучною парою сизих побожних голубків, як вона на них казала, немолодого, але до подиву сумирного молодика, їй захотілося якнайшвидше з ним познайомитися і бодай подружитися. Переконана була: у гарних батьків не буває поганих дітей.

Обличчя її зайшлося рум’янцем, коли вперше зустрілася поглядом із цим незнайомцем. І хоча те сталося знічев’я, вона здивувалася, що аж так дуже засоромилася, – досі вважала, що не здатна настільки легко піддатися випадковому емоційному поруху, думала, розумом керуватиметься повсякчас. Але капку прогадала.

Коли верталася з храму додому, все згадувала очі незнайомця, його чистий погляд. Мало досі бачила Софія очей таких у чоловіків. «Ні, не можуть такі очі брудну душу віддзеркалювати», – постановила.

Наступної неділі він знову прийшов із батьками на службу. Не сумнівалася Софія, що саме сином він був нерозлучним голубам – правду видавала схожість із матір’ю та батьком. Мав невисокий зріст, широкі плечі, рідке пряме волосся й помітні залисини – точно, як у батька. А поводився в храмі так само небезбоязно, як мати. Як і вона, він ревно молився.

Загалом, як зауважила Софія, невиразним насправді був її обранець, супроти неї таки геть ніякенький, як висловлювалася, бувало, баба Устя. Але щось у ньому, втім, таки несказанно її вабило…

Дівчина якось надумала була сама підійти, заговорити. Не бачила в цьому нічого непристойного. У храм же люди ходять з однаковими доброзичливими думками – вважала. Та, піймавши на собі черговий його погляд, відвела очі й рушила несміливо до виходу із церкви.

Недобре робить, від кохання втікає, – розуміла тоді це.