Розділ І Хутір очеретянок

І справді на завтра дівчата знову сиділи біля материного ліжка.

– Почитайте мені, мої хороші, – мовила Марія без усяких передмов і роз’яснень. Вона лежала в «маковій» постелі, багряні кольори відтінювали на її сухому й висохлому обличчі широкі рівчаки ніби справжньої крові. Здавалося, ще мить – і Марія вкриється з головою пурпуровою рідиною, розіллється, мов річка, й захлинеться, як берег, улюбленою червоністю. Але так не сталося. Жінка далі нерухомо лежала, накинута напірником із лапатими квітами, й ніжно погладжувала кожну макову голівку кістлявими долонями. Де й поділася виразна врода з її худого обличчя. Одне, що й при смерті не змінилося, – волосся. Воно було яскраво-рудим, густим і кучерявим.

– Друга шафка, четверта поличка, шоста книжка, восьма сторінка, – видала кволо Марія.

Софія встала, підійшла до горіхового шифоньєра, хутко відрахувала й натрапила на вказану брошуру. Вернулася, сіла поруч, прочитала:

– «Молодий поет Степан Будний, що відійшов на зорі життя, за кілька місяців до смерті, передчуваючи трагічну неминучість, записав у щоденнику: “Часто мені сниться долина червоних маків. Я йду по ній, а маки доторкуються аж до колін і обпікають. Такі гарячі. Над головою дзвенить небесний дзвін. Він став білим од розпеченого сонця. І ллється згори музика білого світла. Воно затоплює мене. А стежка під ногами тепла-тепла. Коли це було? У дитинстві чи минулого літа? Але й досі сняться мені червоні маки. Гарячі, як справжня поезія, народжена великим серцем. І я забуваю про свою недугу, про свої фізичні і душевні болі…”».[13]

– Гарно, – злегка усміхнулася Марія.

– Ліє, тепер ти, – звернулася до другої доньки. – Перша шафка, перша книжка, перша сторінка.

Лія взяла потрібну книжку. Поки верталася, ненька зауважила:

– Це одна з моїх найперших «макових» покупок. У Києві по дорозі, що веде на книжковий ринок, її продавав один старий, сказав, що хоче на хліб уторгувати грошей, – притихла.

А за мить:

– Одному хліб за насолоду, іншому – книжка, – додала. – Одному гроші для заспокоєння, іншому – вірші чи квіти, – зворушила вустами півусміх. – Так завжди. Різні в кожного потреби, бо всі ми різні. Хай навіть рідні сестри. І кожному добре за різних обставин… Читай, Ліє, – попросила.

– Добре, – відповіла близнючка й стала провадити чітко й виразно:

«Він гріє кригу неба іздаля,

мелодія цвітка цього – нехитра,

великий і гарячий, як земля,

ранимий і тендітний, мов повітря.

Не руш його, нехай собі горить,

не руш, бо він подібний до любові.

Він – сміх, він – зойк, він у трагічну мить

нагадує мені краплину крові…»[14]