Розділ І Хутір очеретянок

Пірнувши в цю купіль із головою, але не зрушивши з місця, Лія заслухалася дивним шепотом оживленої, незмореної, оновленої ранньовесняної морської води, захопилася незвичним говорінням, силою його енергії, густим, тріскучим, погожим диханням… У цей час дівчина почулася по-справжньому радісно. Так, ніби відкрилося їй щось потаємне, ніким, окрім неї, не відане. А завше, коли Лія це відчувала, себто, коли природа чи навколишня дійсність дозволяла їй бачити й чути щось виразніше за інших, зазирати далі, ніж зазвичай, дізнаватися більше, тоді вона здавалася сама собі найщасливішою. У такі миті дівчина чулася особливою і зауважувала, як це насправді приємно. Адже досі вона жила з переконанням, що вирізнятися – нескромно, що це дурний тон. Треба бути як усі, бо так її вчили предки-вчителі.

Відтоді Лія мріяла про поїздку до моря саме ранньої весни, бо знала: воно чекає і тільки тієї пори вражає надсильно.

Нині дівчину так захопила домашня тиша.

Та вже за кілька хвилин у Мії заверещав телефон.

Лія здригнулася, хоча річкова вода, на яку перевела погляд, зосталася незворушною, мов перекинулася на скло. А на нім, була впевнена старша з близнючок, стояла нерухомо, як ото вона недавно на подвір’ї, дивна пташка з дівочим обличчям. Коли Мія крикнула в телефон: «Ідемо, Софіє, вже йдемо!» – тиша, змахнувши велетенськими крильми, знялася вгору, не змінюючи свого дитинного виразу.

2

Семен, як завше, був у чорній рясі. Мія іноді навіть кепкувала над цим, щоправда, не зятеві в очі те казала, а сестрі Софії, та й то тихцем, наскільки в неї виходило: «Він хоч у ліжко без ряси лягає?» – гиготала, але хутко заспокоювалася: диякона Семена невсидлива Мія не те що побоювалася, вона не хотіла мати з ним якихось розмов. Бо про що їм було говорити, як він їй годився в батьки?

Нині подружжя приїхало з іншого «пристоличного» селища завсідним чорним «Вольцваґеном», припаркувавши його біля воріт. Софія в довгому тілесному плащі й блідій рожевуватій шалі поважно, притримуючи низ ледь помітного живота, йшла стежкою, що вела до середнього входу білого цегляного «триквартирника». Дім був накритий зчорнілим од давності й полатаним шматинами моху шифером. Софія ще й подумала була, що руйнується поволі її колиска, дірявіє, трухне. Але мала вже інший клопіт – була при надії. Приховувати цього жінка сенсу не мала, хоч і береглася сторонніх очей, бо непросто виношувати первістка в тридцять дев’ять років.

«І все одно, яка ж вона гарна», – зауважила Лія, котра вважала найстаршу Софію найвродливішою у їхній трійці. Крім цього, щиро захоплювалася сестриною розсудливістю і стриманістю. Якщо себе Лія називала боягузкою, самітницею та «однобарвною, з рудуватим відтінком», ставковою очеретянкою, котра «тулилася до води» й «ховалася в густому різнотрав’ї», – дослівно запам’ятала опис цієї пташки, – то Софія була значно впевненішою і твердішою. Саме цього хотілося «позичити» Лії в характері старшої на дванадцять років сестри. Здавалося, Софія змалку знала, як вона хоче жити. І схоже, задумане втілювалося у її життя, хай навіть далеко після третього десятка…

Хоча, може, то Лії лише так здавалося?

Бо Софію вона так само не знала «зсередини», як і Мію, як і себе.

Близнючки міцно обійняли сестру, вітаючись, розцілували в обидві щоки, бо давненько не бачилися. Завагітнівши, Софія часто нездужала й старалася не покидати свекрушиного дому, де за нею старався, як міг, доглядав чоловік. Допіру він поручкався з близнючками, ніби з далекими знайомими. Відкритістю та близькістю з новими родичками Семен також не вирізнявся.

– Проходьте, – запросила Лія гостей до хати, відваживши всередину важкі, давно пофарбовані в синє двері. Вони зачепилися за коридорну долівку, неабияк заскрипіли й зашкребли, чим натякнули, що пора би господарям їх підтесати, а заржавілі петлі змазати машинним маслом чи бодай свинячим жиром.

Софія не була тут від свого весілля. Зайшовши до тісної кухні з облупленими й подертими меблями, хутко сіла на крісло, що мало тверду спинку.

– Зараз, – хвилююче закректала, розтираючи пальцями лоба і скроні, – трохи посиджу, й минеться, – додала, лунко дихаючи.

Лія набрала в чайник води.

– Я запарю м’яти, – мовила. – Для всіх.

– Мені не треба, – відмовився Семен. – Піду роздивлюся ваше господарство, – попрошкував коридором. – Така погода… Піду я надвір, – повторив і зник за дверима.

Дівчата добре знали, чому так зять-диякон зробив, – то наодинці їх залишив. Знав, що скучають близнючки за Софією.

По тому, як Лія розлила кип’яток у прозорі скляні чашки, у котрі перед цим поклала по чотири великих листки сухої м’яти, Софія скерувала: