Розділ І Хутір очеретянок

То так збоку думається.

Насправді зазвичай інакше.

Довідавшись про невиліковну хворобу, Марія нарешті приїхала в батьківську хату. Була мовчазною, як підступна біда, відчуженою, малопояснимою. Захованою в себе, ніби в мушлю. «Як уродилася гобеленом, так ним і вмерти зібралася», – сказав би хтось менш совісний, та не було таких довкола.

Проте одного дня запросила Марія до себе в кімнату доньок. Дівчата якраз із весняного Криму вернулися, себто близнючки мали по п’ятнадцять, Софія – двадцять сім.

– Софіє, – ворушила вустами знеможена жінка, – проситиму, щоб ти не просто була мудрою і терпимою. Не оцінять того всі. Прошу, щоб про себе не забувала думати, для власної вигоди своїм розумом користалася, – мовила незрозуміле. – Чуєш?

– Чую, – тихо відповіла Софія.

– Ліє, – перевела погляд на другу доньку. – Ти, коли заміж вийдеш і чоловік не шануватиме, за діток, яких йому народиш, не цінуватиме, не терпи, чуєш?

– Чую, – послухалася більша[12] з близнючок.

– Міє, – дивилася тепер на найменшу дитину, – загадковості своєї не втрачай, тільки в деяких, вельми особливих випадках старайся відкриватися. Ти сама той момент уловиш, коли треба буде привідкрити душу. Але не показуйся наскрізь нікому, чуєш?

– Чую, – відказала й найменша.

– Справжність – приваблива, але не завжди виправдана, – додала недужа Марія.

Доньки заслухалися нею уважно. Хоча більше зчудувалися. Нарешті вони біля матері так близько. Але навіщо прикипати до неї всім серцем, якщо вона однаково втече від них, як то було завжди. І нічого, що тепер зробить те назавжди. Їм не звикати.

– Правда є завжди і всюди, тільки мало кому вона щастя приносить, тому рідко кому потрібна, – розговорилася Марія, тереблячи сухими пальцями дрібні ґудзики на своїй байковій льолі, так, ніби спішила встигнути найважливіше донькам перед смертю сказати. – Правда часто ранить, навіть убиває, а ще людей навіки розлучає… Правду знати хочеться над усе на світі, а, дізнавшись, забути її всім серцем стараєшся. Бо правда добра тільки для когось одного. Вона егоїстична і жорстока, навіть коли йдеться про любов.

Дівчата переглянулися. До чого їхня матір хилить?

Марія продовжила:

– А любов потребує зважування: ти мене більше любиш, чи я тебе? Ви на мене тут удома сильніше чекали, чи я до вас дужче з чужини спішила? А якщо не спішила й не приїздила, то чого? Може, правду якусь боялася виказати? Чи від правди якоїсь ховалася в закордонах? При всякій відповіді ми лишимося засмучені, незадоволені або навіть роздавлені, як жаби дідовими чобітьми. Так теж буває, щоб ви знали, – примовкла на мить. Її схудлі хворі руки затрусилися. Як і губи. Але вона не зронила сліз, хоча скидалося, ніби до того йде. Тільки попросила Софію подати попити. Ковтнувши води, заговорила знову:

– Правда не жалує і не щадить. Вона, буває, життя з ніг на голову перевертає, тож рідко для кого корисна. Шукати її – то як себе з’їдати. Знайти її – то про себе забути. Тривога вже не дасть себе почути. Жити з правдою мовчки – нестерпно, повірте, – повела далі. – Не сказати її – страшна мука одного. Розказати – вже багатьох. Тож мусиш вибирати… А вибір невеликий…

У брехні – затишніше, з нею легше й простіше. Хто в незнанні живе, у того серце здоровіше. Менше знаєш, ліпше спиш – так спрадавна говорять. Тому здогадуватися – то для жінки природно, а старатися докопатися до правди – загрозливо. Треба добре подумати, перш ніж когось про щось розпитувати. Навіть коли ви готові почути правду, знайте, що вона – несподівана. Чи справитеся з отим новим знанням? Чи не пожалкуєте, отримавши бажане? Але й іншого не забувайте, – Марія заговорила настирно. – Не знати правди не означає, що її немає. Вона є, завжди й у всьому. Чуєте?

– Чуємо, – відповіли всі три сестри разом.

– Можна жити в неправді, про себе лиш дбаючи, а можна – з правдою, інших від неї оберігаючи, – ще додала. – Я, – чутко слину ковтнула, – вибрала друге, – сухо проказала. – Знайте, що не ради себе те зробила. І, знайте, що ви… дуже-дуже дорогими для мене все життя були, – примовкла. – Втомилась я, – прохрипіла. – Ідіть, завтра ще поговоримо.