Розділ І Хутір очеретянок

Але тогді крутило до самого вечора. Ще й уночі. Тільки на ранок успокоїлося.

Ми з дідом у хатині повсякчас були. Аж незвично було, що дідо вдень лежить. А він лежав. З Євангєллю і в окулярах.

А тогді, як ото тільки почало дощити, ще вдень, коло дванадцяти, дідо засміявся:

– Шо, знов по мак із Павлусем на вигун ходила?

– Ну, – не збрехала я. Хоч застидалася.

– Ше років із три, та й поженитеся, – сказав дід.

– Вже мона буде? – я розчервонілася. Думала, у п’ятнадцять літ замуж мене ше не пустить.

– Як по науку в город їхати не схоч, то підеш замуж. Бо тиї, шо по науку в місто їдуть, тиї замуж в пітнадціть не йдуть. А тиї, шо городами їдними живуть, ще з-пуд стола полоти буряки з морквою йдуть, і гинчого життє не знають-не бачили й знати-бачити не хочуть, то тиї йдуть.

– А ви-те як хочете, діду? – спитала я.

– А ти сама як хоч? – подививсь на мене.

– Ше не знаю, – сказала я.

– Ну, то за два роки взнаєш, – рішив дід.

І ще таке сказав:

– Але замуж тре’ йти по любови, коли найдужче кличуть і найбільш хочеться. Бо юна любов – то як свіжий буханець. Вийняв із печі і з’їсти хочеться… З’їв – і ситий цілий день. На завтра сей хліб – уже другий. Їси, бо свіжого нема… Так і любов: кожна друга менш жадана і менш нею ситишся, ніж першою. Тому за першу любов найлучче замуж йти.

Дідо бачив: я Павлуся любила…

…як і свіжий хліб.

І замуж тільки за Павлуся вийти хтіла…

Тогді дідові я таке відказала:

– Я би хтіла і розумом багатіти, і душею не бідніти. Бо в наших людей чось[24] так рідко виходить.

– Хай у тебе вийде, – побажав мені дід.