Розділ І Хутір очеретянок

Ох, і рідко дозволяла собі Лія про таке навіть думати, не те що казати. Далебі – ніколи досі!

Мія тим часом від несподіванки не знайшлася зі словами. Та й загалом ця сентиментально-незатишна й довга розмова загнала її у якийсь геть незручний кут, тож вона, швидко рушивши берегом, узялася муркотіти собі під ніс згадану «квіткову» пісню.

За мить довкола знову повисло беззвучне жовтаве затишшя.

Лія причаїлася. Ні про що не думаючи, заслухалася тишею…

А врешті пригадала поїздку до моря. Не першу, а ту, що вона згадувала вже не по-дитячому і найчастіше. Їй, як і сестрі Мії, було п’ятнадцять, Софії – двадцять сім. Найстарша сестра, що замінювала молодшим маму, попри живих, але дуже немолодих діда-бабу, викроїла зі свого насиченого повсякденного господарського життя тиждень на відпочинок і вони втрьох поїхали до Криму.

У Сімферополі були десь о п’ятій ранку. Перед тим як рушити до далеких родичів у Нижньогірський, вирішили якнайшвидше побачити море. Привітатися з ним, як зауважила Лія. І от вони – на гальковому березі в Гурзуфі.

Була рання весна, не літо. Сонце, чи радше його спина, вкрита легким туманним ситцем, тільки показалася на видноті. Проснувшись і потягнувшись, сонечко стало схожим на вдоволене кошенятко-лежня, що своїми кігтями-променями кинулося загравати з холодною водою, а втім, пустилося в ігрища з іскристим різнобарв’ям. Це мальовниче природне дійство, що граційно здійнялося над морем веселкою-дугою, народивши новий весняний день, заворожило зір, залоскотало уяву…

Лія незчулася, як стала роззуватися. Софія з Мією скрикнули, мовляв, ні, не роби цього, замерзнеш, але Лія вже входила у воду. Дівчині здалося, що вона не просто привіталася з морем, а поцілувалася з ним. Ніби й сама була водою… Про це вона через роки напише:

Іноді хочеться стати водою. Щоб усім приносити радість. І щоб бути корисною – то найвірогідніше. Вода завжди і всім потрібна, без неї ніяк, а з нею – життя, здоров’я, дужість. Чиста вода – необхідна, велика вода – пожадана. У спраглу пору зокрема.

Якби жінка була водою…

Була би бажаною ціле життя…

А отже, щасливою.

Мабуть.

Якби й собі почуватися водою…

Хоча б іноді.

Як не вродилася такою, то стати…

Якби.

За кілька хвилин дівчина брела берегом удаль, забувши про все і всіх, а коли спинилася, прислухалася…

Море говорило, Лія була певна. Розповідало про надокучливе зимування, неспокійний сон, безрадісну дрімоту-самотність. Тепер, не соромлячись, воно ділилося показною втіхою від приходу весни, від щоденного блиску сонця і найперших уранішніх відвідувачів. Нинішнього світанку саме Лія привіталася з морем «за руку» і розділила з ним радісне пробудження.

Дужі хвилі обпікали її ноги холодом, сколювали гостротою незнаних досі відчуттів. Повітря окутувало свіжістю й потужним шалом…