Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

І схопили, й витягнули, й розірвали знизу вверх його довгу сорочку, й страшно нагого, м’ясистого, білотелесого, поволокли за чуба, а по голові, по плечах товкли його; кинули бесаги й вила, потяглись руками, вп’ялися пальцями в біле товсте рам’я, шарпнули — засичав, посунули, позойкував, причитував, просився, а сльози й піт патьоками котились по обличчі…

— На грушу пана Остропольського, його собачу мость…

— Тепер нехай коверзує!..

— Та так його, та так!..

— Т-а-а-к…

— …мати Божа, заступнице Пречиста, під Твою покрову вдаємося…

Римша сидів на куфрі, тоненьку шабелечку поклав на коліна, начеб і не його це була справа, попивав винце з кухля, а відпивши, покрикував, закотисто сміявся.

— …Царю Небесний, Утішителю…

Рославець ледве найшов панянок у горішньому замочку, та втікати було запізно. Княжна Петронелля, каштелянівна, пані своячениця Гораїна, й фравцимер — покоївки, й Остропольські невісти, накинувши на себе лиш гупелянди й мантильї, молились, притихнувши, тремтячи.

— Людкове!.. Семе, Яцьку, — та тут білоколінне кодло. Невістоньки, о, ще й нам охоти додайте…

І гирі затряслись, хто зареготався, виваживши двері, а Сем і Харсун — два водії, та й інші з ними, замірились. Княжна сахнулась. Блідо шелевіли уста каштелянівни.

— Охотоньки дай, панно…

— Не смій, мармизо, — виріс Рославець між ними, й мужики так і зніяковіли: худий вид магістрів палахкотів, стрибали брови, — я за тих білоголових, браття мої, руку покладу.

— А ти що за один?

— Такий, як і ви, грецької релігії…

Сем підійшов до нього, глянув згори — височенний, як два кісся.

— Як тривога, то всі ви грецької, а вчора то ще й із ксьондзами по-собачому, по-латинському лопотав.

— З панятами розважався!..

— Та на дуба й його, панське плем’я!..

Пані Гораїна підійшла, стиснувши губи.