Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

3

— Поважаю лицарські заслуги й. м. пана на Острополю Остропольського, — сказав позіхаючи Римша, — але прийняв нас, не гріх сказати, як худопахолків, вашу мость, магістре, то й образливо, інший узявся б за шаблю.

— Остропольські чванькуваті й не гостинні, коли б не нічна пора, то княжна Петронелля напевно не заїхала б до нього.

— А зажило паненя на українських землях непогано, тільки, кажуть, заставив усе жидовинові. Вдвох смокчуть людську кров і тучніють. Замочок остропольський — пхе! — дубовий, тільки креснути — й піде димом. Стайні кращі, ніж холопські хижі, на стайнях батогами гузна списують підданим; холопів запрягають в неділеньку, щоб нивку зорати, а панові Остропольському цілий тиждень відробляють, тому й повна чаша цей дім… Гай-гай, мості магістре, а проте чернь — це друге військо Хмельницького. Чули, що на Барщині, на Вінниччині, на Костянтинівщині діється?..

— Буря, Римшо. Докотиться й сюди, на Волинь.

— А це вже нестеменно. Прости Боже — і спатоньки пора і сон не йде. Що хлопство злобиться, не подивую.

Самого пана на Острополю мало сьогодні грець не вдарив, звичайно від пережертя й пересердя. Турбувався ребелією, приймав панну Стеткевичівну й княжну, а за ним його сини-чвалаї, на вечерю подав фазани, вийшов на кружґанок, віддав хлопця з челяді на стайню посікти, а по вечері — не надто й веселій — наказав музикам грати, хотів похвалитись перед паннами, пішов у тан, та набрякнув, заточився й упав. Рославець пустив йому кров, полегшало, але вже не було до танцю, пана понесли в спальню, а гості подались у кімнати. Рославцеві й Римші, яких мали за худошляхеток, відвели місце на вежі, в тісній кліті.

— Коли б на мене, магістре, — сказав Римша, — то я йому так пустив кров, що вже не встав би, хай мене грім поб’є!..;

— Людина людиною, Римша.

— До всіх будете по-людському, магістре, то борзо ся на людському роді попечете. Є люди, але є й тварюки в людській подобі. Якщо більше їх наплодиться, чим добрих людей, то й кров пустити не гріх. І пустять їм, панам і підпанкам.

Рославець, лігши в ліжко, з-під покривала пильно придивлявся цьому львів’янинові. Ще не міг його розгадати. Римша посміхнувся.

— Маєте мене за авантюрина, який по світі товчеться й шукає вогню, щоб погріти своє грішне тіло, чи не так? Але справжнього мойого замислу не збагнете, магістре. Я — авантюрино, але я й серце маю. А що не з панського ребеса я, то зважте — мати мою як відьму спалили, а батькові залили пельку оливом, бо, мудра голова, золота шукав і дошукався б, людина це був нового віку, не давнього, от і я теж прагну зміни цього трухливого світу…

Втім надслухував. З ним, на лікті звівшись, слухав і Рославець. З темряви озвався пущик. Другий і третій. В Острополі говорили, що за Чудновом видно заграву, вдень і вночі. Хоч Хмельницький відійшов до Білої Церкви й там, кажуть, sedem fecit[263], та його конфіденти шугають, мов миші, а купи за купами йдуть і йдуть, денно й нощно, лісами, ярами…

— Вже ж би й я не мав прагнути зміни цього клятого прогнилого світу?.. — сказав знов Римша і, підтягаючи плюдри, побіг до вікна.

— На який же, Римшо?..

— На який?..

Він вдивлявся в темінь, надслуховував.

— Звісно, на новий.

— А який це новий?

— Не такий, як був.