Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Таємніша таємної. Не всі ще сили з нами й не все йде по наших замислах.

Заіржали коні з лук. Сполохані коні пана Остропольського. Вила ще, шумувала мужицька братія біля замочка. Він горів. Охвачений полум’ям, кришився; балки, крокви, вежі й ґаночки падали вниз і мужва розбігалась.

— …Вогонь і залізо…

— Інакшого шляху світ не знає, мості магістре…

Сотникові квапилось. Загін ішов далі, в Овруччину, до Чорнобиля. Висовувала гідра ребелії свої мацки[270]. Повзли полум’яні струмені.

Втихли соловії, зайнялись багром лілеї.

— Вашмосте сотнику, — тихо проказав магістер Рославець, — в першій змові я сповнив, що міг. В другій хочу бути поряд з вами. Не знаю, коли Бог нас зведе, але знай, що я з вами заодно…

— Куди тепер?..

— У Київ. До пана Кисіля з місією. А тільки звільнюсь — у обоз, у поле.

— Такі люди Богданові потрібні.

Пішли. Рославець розповів про панну Стеткевичівну.

Сотник зітхнув; якщо це суджена Корсака, то руський дух давно з неї вилетів. Може, ще батько врятує, каштелян новгородський, а брат — надія Виговського. Брат її — Михайло Стеткевич між нами.

— Непотрібно знає про тебе, магістре, добре було б тобі у Києві ще якийсь час поростати польським м’ясом, особливо, коли маєш секретну місію…

Рославець посміхнувся.

— Хтозна, сотнику, що б зі мною було тоді… Та й з нею теж…

Груша спохмурнів.

— За це правда, не ручу. Черні до часу мусимо позволити. А до зрадників отчизни й ми не маємо милосердя.

— Так і треба.

Сотник сам доглядав виїзду панни. Чернь порикувала, ласа на обоз, але не сміла. Панна сиділа в кочі, не завважуючи Рославця. Тиха й бліда. Тільки пані войська Гораїна і княжна йому приязно кивнули. Обоз рушив. На сході сіріло.

— А може, — обернувся сотник до Рославця, — це твоя помилка, магістре? Може, таких не треба щадити? Може, такі ще гірші за ляхів?..