Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Привів мені пан Мрозовицький (я з ним побратимство підписав) три коні; взяв під Брацлавом; трирядна збруя, решма[473], яхонтами саджена, науси[474] — аспісами, а що перший — гнідан, другий — білан, а третій — огир, червоний, мов полумінь… Чандари[475] позлотисті… вийду з цими кіньми в поле…

— Довго ж Діоніса славили?..

— До світання, ще й досі славлять. Та я пішов і інші, надокучивши. Не той час на гульню.

Нагадав собі:

— Казали, захмелівши: ця іграшка, що буде, то не Корсунська й не Жовтоводська…

— Це знаю, — нахмурився Богдан і дивився на голубків, що воркотіли, — під Чолганським Каменем он вже тридцять п’ять тисяч кавалерії…

— Чудо буде, як вийдемо здорові, так говорили. А було, казали, не гаятись тоді старшому, коли час був, після корсунської вікторії прати панство, поки не очухалось. Все тому, казали (п’яні звичайно), що старший не знав, куди йому йти… Та й досі, м’ать, не знає…

Богданові брови зійшлись над орлиним носом, й очі стали ще дзвінкіші.

— Хто казав?

— Ґанджа… Воронченко… Донець… чернігівський Небаба…

Ґанджа найбільше…

— Ґанджа… Добрий воїн, а верзе, а варнякає, довгий має язик, короткий розум… А інші?

— Інші мовчали. Тиша (звягельський полковник) тільки сказав: наш старший помолився св. Юрієві, щоб поміг йому на коня вискочити, а св. Юрій таке йому дав, що коня аж перескочив… Сміялись трохи.

Тиміш не смів сідати при батькові. Ломило в голові, хоч вилив три відра. Чуб ще не висох, блищав, падаючи клаптями на кантясте вперте чоло.

Оце вперве від чигринського весілля приступав до батька. Тоді сторонив і пані Гелени, уникав і поглянути. Шепотіли: може, колись і іншим поглядом позирав на мачуху… Гуляли весілля, а він пив, до Нечаїв виїхав у Кальниччину, з мурзою набігав на замочки; ще з весни така приязнь у них, коли сидів у Бахчисараї закладником.

— Той найдалі зайде, хто не знає, куди йде, — сказав Богдан, — теє собі запам’ятай. Що наклюнеться, дасть Господь — вилежиться. Азали з них котрий знає, що буде з того пожару? Шкода говорити. Тепер-то вони мудрі, коли я їх навчив. Кому, скажи, серце відкрити? Всі замисли? Я між людьми три неділі ходив, своєї голови непевний. Три неділі — ти теє знаєш — нікому не смів вірити. Хіба не знаєш їхньої шатості? Азали ж важко перекупити одного з другим? Ти теє мусиш знати — свої своїх видавали, власними козацькими руками в’язали найхрусталевіше серце, львине серце — Сулиму видали… Щоб тільки зберегти власну шкуру. Така вже наша нація. Коли б я Корсунь програв, не видали б мене панам, гадаєш? Ого, досі у Варшаві, на ринку, проти св. Яна, в’ялилась би моя голова.

Тиміш вийняв кинджала — подарунок черкеського аги, що прийшов з адигейцями, в чистій криці відбилось його рапаве темне лице, як у свічаді, відбився його золотий вус.

— Тепер їхні голови за вашу, батьку. Треба було крові Сулими, Павлюка, Томиленка, щоб навчились вас слухати…

Нахилився, легенько рубнув стеблину — гостре ж лезо.

— Може, й навчаться. Може, ще й не для мене…