Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

«…Степова Гелена, за неї ж бо зчинилась друга троянська війна…»

Хто це писав? Котрий віршороб? Чи не Віспасіан Коховський, а може, Яремин блазень — Твардовський?

Що Гелена, то правда, Парис забрав би її у Менелая, коли б той був сарматським царем…

Голубки підступають до самих загнутих носів гетьманських сап’янців, вони ж зовсім не дикі, мабуть, були господарські, аж ніяк не бояться… А волосся пані в Чигрині, степової Гелени, пахне рум’янком і позлотисте од ранньої зорі, кругле, таке ніжне її рам’я… Але ж брешуть віршороби. Не за степову Гелену ця війна, хоч би й як її любити, хоч би й від неї кров у жилах — пожар.

Цей чигринський тиждень пролетів медово, не оглянувся, в перервах і бенкетах. По страшній гульні, мов із пожарища, виходив гетьман з панею над Тясмин, під сап’янцем стелився чебрик, і світання таке ж тихе, таке прозоре, як і тепер, а степ духмяний. І рученька у пані Гелени ласкава, з синім прожиллям, убрана в коштовні перстені…

Але брова лукава, зрадлива шабеленька…

— Забув-єси трішки про нас у цьому дозвіллі, пане старший, а ждемо тебе, — говорив тоді й. м. Виговський, — не маєш права на привату, о, тепер вже ні, давно ти вже не свій…

Хтось іде садом, узгороддям. Ближчає, сюди з туману йде. А за хатою, потойбіч, аж до шляху — гул. Обози не перестають іти й поночі, й світанням. Це тільки гетьманські тисячі й татарська сотня задрімали, зморились за вчорашній день. Але вже ось заспані кримці в гостроверхих шапках ведуть коні на водопій.

Веселики на отаві сполохались, знялись. Гриміт, гомін чорним шляхом. Стінобитну гармату, мабуть, везуть. Кінники йдуть. Котяться важенні вози. На захід…

Не за сарматську Гелену ця війна, ні…

— Ти, Тимоше?..

Виринув із млаки, що застала калинник. Кожух наопашки, німецький колет зверх атласу, примерклий нагрудник, чекан, партизан, домаха[472] при боці. Шестопер за поясом. Тиміш позіхав, хрестився. Стояв перед батьком коренастий, жилавий, з зеленуватими очима, [не] як у батька, лиш поритий, пошпечений віспою. Посміхнувся: ранній батько, не спиться, або ж дубовий — інші по таких днях валяться з ніг. Батько помолодшав у цьому поході, чи, може, по весіллі, посміхнувся подумки, сидить, мов богатир, підголений, сивини й не знати, щелепа налита, від сонця бронзова, брови розсунені, не гнівний. Але в очі Тиміш не може дивитись — такі-бо найдзвінкіші, найхолодніші, карі батькові вирла. Голуби нашорошились.

— І ти не спиш?..

— Діоніса славили, — сказав Тиміш, — у пана Данила Нечая в шатрі…

— Хто був?..

— Полковники. Ґанджа, Воронченко, Донець, пан Мрозовицький прибув з Кривоносового лігва. Засмучений, пив; Кривоніс йому любаску чи наречену, кажуть, княжну Четвертинську відбив. Кажуть, в хлоп’ячому одягу за чортовим шкотом ходила, зáстала його перед кулею. Кажуть, Перебийніс напівчарований, має талісмана, від грудей, від чола відбивається куля, меч не січе… З паном Мрозовицьким мав диспут…

— Знаю, вже мені реферували, — нахмурився Богдан, — мені Кривоносом не зогиджуй дня. Шкода много говорити. Я його, лярона, ланцями прикую…

— Що вже Данило Нечай та його брат виїхали в поле по-цісарськи — від золота гнеться шатро. І Мрозовицький носить оружжя без ґанджі. Іспанська криця, кажуть, краща від дамаскенської… На клинку візерунок — Божа мати з дитятком. Краща ж посвячена сталь, ніж бусурменська, батьку?..

— Краща.

І перегодя, Тиміш: