Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Кого ж бачу я се? Боженьку мій, невже?..

Кирик від цього голосу відкрив очі. Пізнавав чи маячив:

— Станіславе… Пане Мрозовицький, азали ж ви це?..

Він дивився, з окрутним жалем глядів на це вихудле, прозоре хлоп’яче личко, з глибоко затіненими очима, на цю дрібну постать, що знічев’я стала такою знайомою, під кошлатими бурками й кожухами, на ці долоні, що так кволо, так восково світились…

— Ви це, мості Мрозовицький?..

Пробувала посміхнутись, але посміх так і завмер на змерклих устах: на її долоню лягла вузлувата рука реґіментаря. Здригнулась, відвела очі від Морозенка й так глибоко, так страшно, мов зачаклована, вдивлялась у шкотове лице.

— Азали ж пристоїть тобі тут бути? — тихо промовив Морозенко. — Там твої батько-мати шлють гінців, у таборі з нами твій брат, Олександер… Тож-то буде радість, коли тебе привеземо… Прошу тебе… — змовкнув. Дівчина слухала його, може, й збагнула, чого хоче. Але її настирливо чаклували непорушні залізні очі, гаспидів погляд. Жар бив від неї, фебра не вгавала, але шалена снага її відволодувала. Уста наливались щобагряніше, щопристрасніше, й в очах мерехтіла така неймовірна, така палюча полумінь. Як нестримна загибель, як забуття, як прірва… І промовила тихо, зовсім тихо:

— Пам’ятаєш, вашмосте, що ти, від’їжджаючи зі Львова… переказав… отцеві Мокрському для мене… Азали ж не пам’ятаєш: …над смерть за отчизну нічого сладшого, нічого милішого бути не може… не може…

Морозенко вийшов із шатра. Срібно дзвеніла зоряна ніч. З бору било гострим холодком, молодою сосновою пахіттю. З густої молочної мряки, що лягала біля наметів, виринув Римша. Коні порскали, подзвонювали збруєю. Морозенко став у стрем’я.

— Хвалити Бога, — підстрибував за ним на бахматику майстер Транквіліон, — мерщій з того гнізда. То ж то левенці, то ж то андибери, то ж то розбійницький реґімент, прости Боже, то ж їм попадись, голубе, обчистять до нитки, шахрують, а лярони, а злодюги, а шельми, відіграюсь же я вам…

Він програв реґіментарському шелвахозі[469] і чересок з дукачами, й сережки, й берендійку[470] на двадцять набоїв.

— Рекгедіц, нічого більше. Намовить же тепер мене Полегенький до цього гемонського полку, чорта з два! Нехай сам воловодиться зі своїм Максимцем… Я не хочу…

Козацький почет, нарікаючи на негостинність і поганий звичай Перебийносових, сідав на коні. Морозенко виїхав, як туча. І щоб розвеселити його, полковницька сотня почала:

…Гей ви, хлопці, ви, добрі молодці,

гей-гей, не журіться,

Посідлайте коні воронії, гей-гей, у Варшаву,

Та наберем червоной китайки,

Гей-гей, на славу…

Й обоз, що вже спрокволу нишкнув при догоряючих вогнях, пробуркувався. Богданова це струмилась пісня, її знали. Добили ж спілки вони — батько Максим і батько Богдан? Зійдуться в одному наметі, щоб одностайно стати, чи розлетяться, як лист від одного дуба, за вихром?

«…Гей, гей, у Варшаву…» — виводили Морозенкові, а бір відводив їх луною. Раптом Мрозовицький обернувся: